Восхождение чёрной луны - Оргия праведников

Из-за дальних гор, из-за древних гор

Да серебряной плетью река рассекала степи скулу.

Белый дрок в костер, бересклет в костер

Над обрывом стою - Боги!

Боги!

Как берег крут!

Мертвой свастикой в небе орел повис

Под крылом кричат ледяные ветра.

Я не вижу, но знаю - он смотрит вниз

На холодный цветок моего костра

Мир припал на брюхо, как волк в кустах,

Мир почувствовал то, что я знаю с весны -

Что приблизилось время Огня в Небесах,

Что приблизился час восхождения чёрной Луны.

Я когда-то был молод - так же, как ты.

Я ходил Путем Солнца - так же, как ты.

Я был Светом и Сутью - так же, как ты.

И был Частью Потока - так же, как ты!

Но с тех пор, как Она подарила мне взор

Леденящие вихри вошли в мои сны

И все чаще мне снились обрыв и костер

И мой танец в сиянии чёрной Луны

Я готов был собакой стеречь ее кров

Ради счастья застыть под хозяйской рукой

Ради права коснуться губами следов

Мне оставленных узкою, легкой стопой

А ночами я плакал, и бил себя в грудь.

Чтоб не слышать, как с каждым сердечным толчком

Проникает все глубже, да в самую суть

Беспощадный, холодный осиновый кол

Бог мой, это не ропот - кто вправе роптать,

Слабой персти ли праха рядиться с Тобой,

Я хочу просто страшно, неслышно сказать -

Ты не дал, я не принял дороги иной,

И в этом мире мне нечего больше терять,

Кроме мертвого чувства предельной вины -

Оттого я пришел сюда петь и плясать

В восходящих потоках сияния чёрной Луны !

Я пришел сюда из-за дальних гор

Ибо ныне я знаю, что делать с собой

В шесть сторон кроплю, обхожу костер

Подношу к губам горьких трав настой

Бог мой!

Свастикой в небе орел повис

Под крылом, крича, умирают ветра,

Вот Она подходит, чтоб взять меня вниз.

Чтобы влить в меня жажду рассечь себя

Я раскрыл себе грудь алмазным серпом,

И подставил, бесстыдно смеясь и крича,

Обнаженного сердца стучащийся ком

Леденящим, невидимым черным лучам

Ведь в этом мире мне нечего больше терять

Кроме мертвого чувства предельной вины

Мне осталось одно - это петь и плясать

В затопившем Вселенную пламени чёрной Луны.

З-за далеких гір, з-за давніх гір

Та срібним батогом річка розсікала степу вилицю.

Білий бій у багаття, бересклет у багаття

Над урвищем стою – Боги!

Боги!

Як берег крутий!

Мертвою свастикою в небі орел повис

Під крилом кричать крижані вітри.

Я не бачу, але знаю – він дивиться вниз

На холодну квітку мого вогнища

Світ припав на черево, як вовк у кущах,

Світ відчув те, що я знаю з весни.

Що наблизився час Вогню в Небесах,

Що наблизився час сходження чорного Місяця.

Я колись був молодий, як і ти.

Я ходив Шляхом Сонця – так само, як ти.

Я був Світлом і Сутью – так само, як ти.

І був Частиною Потоку – так само, як ти!

Але відколи вона подарувала мені погляд

Холодні вихори увійшли в мої сни

І все частіше мені снилися урвища і багаття

І мій танець у сяйві чорного Місяця

Я готовий був собакою стерегти її дах

Заради щастя застигнути під господарською рукою

Заради права торкнутися губами слідів

Мені залишених вузькою, легкою стопою

А ночами я плакав і бив себе в груди.

Щоб не чути, як із кожним серцевим поштовхом

Проникає все глибше, та в саму суть

Жорстокий, холодний осиновий кіль

Бог мій, це не ремствування - хто має право ремствувати,

Слабкою персти чи пороху рядитися з Тобою,

Я хочу просто страшно, нечутно сказати

Ти не дав, я не прийняв іншої дороги,

І в цьому світі мені нічого більше втрачати,

Крім мертвого почуття граничної провини

Тому я прийшов сюди співати та танцювати

У висхідних потоках сяйва чорного Місяця!

Я прийшов сюди через далекі гори

Бо зараз я знаю, що робити з собою

У шість сторін кроплю, обходжу багаття

Підношу до губ гірких трав настій

Боже мій!

Свастикою в небі орел повис

Під крилом, кричачи, вмирають вітри,

Ось вона підходить, щоб взяти мене вниз.

Щоб влити в мене спрагу розсікти себе

Я розкрив собі груди алмазним серпом,

І підставив, безсоромно сміючись і кричачи,

Голого серця стукає ком

Холодним, невидимим чорним променям

Адже в цьому світі мені нічого більше втрачати

Окрім мертвого почуття граничної провини

Мені залишилося одне - це співати та танцювати

У затопленому Всесвіті полум'я чорного Місяця.