Элегия - Ольга Арефьева, Пётр Акимов

Я с головою склонённой

В чашу снов любовь наливаю.

Закат каплю крови,

А ночь каплю яда

Добавят в неё незаметно.

Но меня можно убить только счастьем, Тогда я умру улыбаясь.

Я — маленький цветок у тебя на ладони, Уснувший в твоём дыханьи.

Там, где земля склонилась над небом,

Там, где вода обнимает камень,

Там, где с тобой мы слились в объятьях, Замерло всё в молчаньи.

Там, где не дышит птица,

Где не взлетает

Ветер,

В реке несоленых слёз слились

Наши с тобою руки.

Мой взгляд босиком обегает

Горячее солнце, не обжигаясь.

В ладонях зелёных листьев

Протянута вечность, увитая цветами.

Сегодня я умею летать,

И воздух сгущается мёдом.

Сегодня я не буду дышать,

Ведь в лёгких налита сладость

Света.

Не слушай моей болтовни,

Не доверяй моим волосам и губам.

Лучше услышь тишину,

Обними пустоту.

Они любят тебя не меньше.

Я — это они,

Моё тело — обман,

А на самом деле

Живут лишь они, а мы в их играх —

Краски, звуки,

Кисти и глина.

Я з головою схиленою

У чашу снів любов наливаю.

Захід сонця краплю крові,

А ніч краплю отрути

Додадуть до неї непомітно.

Але мене можна вбити тільки щастям, Тоді я помру усміхаючись.

Я — маленька квітка у тебе на долоні, що заснула в твоєму диханні.

Там, де земля схилилася над небом,

Там, де вода обіймає камінь,

Там, де з тобою ми злилися в обіймах, Завмерло все в мовчанні.

Там, де не дихає птах,

Де не злітає

Вітер,

У річці несолоних сліз злилися

Наші з тобою руки.

Мій погляд босоніж оббігає

Гаряче сонце, не обпалюючись.

У долонях зеленого листя

Протягнута вічність, увита квітами.

Сьогодні я умію літати,

І повітря згущується медом.

Сьогодні я не буду дихати,

Адже в легких налита насолода

Світлана.

Не слухай моєї балаканини,

Не довіряй моєму волоссю і губам.

Краще почуй тишу,

Обійми порожнечу.

Вони люблять тебе не менше.

Я— це вони,

Моє тіло - обман,

А насправді

Живуть лише вони, а ми в их іграх —

Фарби, звуки,

Кисті та глина.