Аквал - ОДИН.ВОСЕМЬ

Дороги сходятся, зрячему не нужно карт местности,

Не нужно пастырей ведущих души к новой неизвестности.

Не нужно золота, власти и непреступной крепости,

Чтоб чувствовать дыханье и сердцебиенье Вечности.

Кого ты видишь по ту сторону зеркала?

Измученный поиском разум или *ясо вроде Берковой,

Померкшую звезду надежды или свет космоса,

Сбитую стрелку компаса или все-таки точку фокуса?

Кусачая травма на каждом новом этапе —

Я так и не нашел, каким ножом я поцарапан.

Скитанья из физиосферы к перинатальным матрицам,

К ошибкам юности и нынешним дезориентациям.

Вокруг люди в таких же панцирях, алча любви

Бросаются в крайности, резко срезая углы.

Мы побеждаем зло во имя зла злыми методами,

Мало кто пытается узнать что-то об этом.

Снаружи простирается горизонт очевидного,

Внутри глубокий океан, которого не видно.

Рожденные летать все чаще стелятся в пыли.

Оглядись, неужели тебе с ними по пути?

Мутить воду в тематических блогах о Боге

Не стоит — он снаружи и внутри тебя строго.

В агонии я одарил болью себя и близких —

Ад уже со мной, во мне и сердце сыпет искрами.

Любовь способна убивать, а гнев придать сил,

А мы всего-лишь пыль среди планет и светил.

Застыло время, я врубаю откат назад,

Пытаясь где-то там отыскать полный надежды взгляд.

Аквал и его дети, уровни и вектора от жизни к смерти,

Ритмы и тексты в этой круговерти,

Последняя капля слабеющей веры в человека —

Интегральные концепции падшего века.

Взмах крыльев.

Синица покинет ладони,

Пустоту и холод оставив на месте всех агоний,

Метель засыпет наглухо больную голову,

Газ до отказа по льду и к черту тормоз.

Дороги сходятся, зрячему не нужно карт местности,

Не нужно пастырей ведущих души к новой неизвестности.

Не нужно золота, власти и непреступной крепости,

Чтоб чувствовать дыханье и сердцебиенье Вечности.

Зрячему не нужно карт местности,

Не нужно пастырей ведущих души к новой неизвестности.

Не нужно золота, власти и непреступной крепости,

Чтоб чувствовать дыханье и сердцебиенье Вечности.

Дороги сходяться, зрячому не потрібно карт місцевості,

Не потрібно пастирів, що ведуть душі до нової невідомості.

Не потрібно золота, влади та непорушної фортеці,

Щоб відчувати дихання і серцебиття Вічності.

Кого ти бачиш збоку дзеркала?

Змучений пошуком розум або ясо на кшталт Беркової,

Померклу зірку надії або світло космосу,

Збиту стрілку компаса чи все-таки точку фокусу?

Кусача травма на кожному новому етапі—

Я так і не знайшов, яким ножем я подряпаний.

Поневіряння з фізіосфери до перинатальних матриць,

До помилок юності та нинішніх дезорієнтацій.

Навколо люди в таких ж панцирях, алча любові

Впадають у крайності, різко зрізаючи кути.

Ми перемагаємо зло в ім'я зла злими методами,

Мало хто намагається дізнатися щось про це.

Зовні простягається обрій очевидного,

Всередині глибокий океан, якого не видно.

Народжені літати все частіше стеляться в пилу.

Оглянься, невже тобі з ними по дорозі?

Мутити воду в тематичних блогах про Бога

Не стоїть — він зовні і всередині тебе суворо.

В агонії я обдарував болем себе і близьких.

Пекло вже зі мною, в мені і серце сипле іскрами.

Любов здатна вбивати, а гнів надати сил,

А ми всього лише пил серед планет і світив.

Застигнув час, я врубаю відкат назад,

Намагаючись десь там знайти повний надії погляд.

Аквал і його діти, рівні та вектора від життя до смерті,

Ритми і тексти в цієї круговерті,

Остання крапля віри, що слабшає, в людини —

Інтегральні концепції занепалого століття.

Помах крил.

Синиця покине долоні,

Порожнечу і холодний залишивши на місці всіх агоній,

Завірюха засипе наглухо хвору голову,

Газ до відмови по льоду і до риси гальмо.

Дороги сходяться, зрячому не потрібно карт місцевості,

Не потрібно пастирів, що ведуть душі до нової невідомості.

Не потрібно золота, влади та непорушної фортеці,

Щоб відчувати дихання і серцебиття Вічності.

Зрячому не потрібно карт місцевості,

Не потрібно пастирів, що ведуть душі до нової невідомості.

Не потрібно золота, влади та непорушної фортеці,

Щоб відчувати дихання і серцебиття Вічності.