Утро Полины - Nautilus Pompilius

Руки Полины, как забытая песня под упорной иглой.

Звуки ленивы и кружат, как пылинки, над ее головой.

Сонные глаза ждут того, кто войдет и зажжет в них свет.

Утро Полины продолжается сто миллиардов лет.

И все эти годы я слышу, как колышется грудь.

И от ее дыханья в окнах запотело стекло.

И мне не жалко того, что так бесконечен мой путь.

В ее хрустальной спальне постоянно, постоянно светло.

Я знаю тех, кто дождется, и тех, кто, не дождавшись, умрет.

Но и с теми и с другими одинаково скучно идти.

Я люблю тебя за то, что твое ожидание ждет

Того, что никогда не сможет произойти.

Пальцы Полины словно свечи в канделябрах ночей,

Слезы Полины превратились в бесконечный ручей,

В комнате Полины на пороге нерешительно мнется рассвет,

Утро Полины продолжается сто миллиардов лет.

И все эти годы я слышу, как колышится грудь.

И от ее дыханья в окнах запотело стекло.

И мне не жалко того, что так бесконечен мой путь.

В ее хрустальной спальне постоянно, постоянно светло.

Руки Поліни, як забута пісня під наполегливою голкою.

Звуки ліниві і кружляють, як порошинки, над її головою.

Сонні очі чекають на того, хто увійде і запалить у них світло.

Ранок Поліни триває сто мільярдів років.

І всі ці роки я чую, як колишеться груди.

І від її подиху у вікнах запотіло скло.

І мені не шкода того, що такий нескінченний мій шлях.

У кришталевій спальні постійно, постійно світло.

Я знаю тих, хто дочекається, і тих, хто не дочекавшись, помре.

Але і з тими, і з іншими однаково нудно йти.

Я люблю тебе за те, що на твоє очікування чекає

Того, що ніколи не станеться.

Пальці Поліни немов свічки в канделябрах ночей,

Сльози Поліни перетворилися на нескінченний струмок,

У кімнаті Поліни на порозі нерішуче мені світається,

Ранок Поліни триває сто мільярдів років.

І всі ці роки я чую, як колихаються груди.

І від її подиху у вікнах запотіло скло.

І мені не шкода того, що такий нескінченний мій шлях.

У кришталевій спальні постійно, постійно світло.