Самострел - Михаил Круг

Тишину разрушая, как будто набат, с громким криком: «Ура!»

— прёт на «Зимний»

солдат.

И испуганы лица дрожащих отпевших господ.

Господа юнкера, ваше время прошло.

Ваш престол и оплот навсегда замело.

Время нынче диктует свободный российский народ.

Господин офицер, подтяни аксельбант.

Дух горячий остыл, сунь же пулю в наган.

Хладнокровно наставь на встревожено бьющий висок.

Вспомни дам у фонтана, и юный корнет дарит им превосходных ромашек букет.

Как всё просто, ромашки, и пуля под твой козырёк.

Помнишь, дамы бежали, бросали цветы, кони, музыка, вальс, в белом кителе ты.

Лязг подков, орденов, эполетов, медалей и шпор.

И чего только можно герою желать — дамы млеют: желанье упасть к вам в кровать.

А теперь всё, этот выстрел последний, да сбоку в упор.

От костров пепелит, и в дыму Петроград.

Ветер рвётся под старый матросский

бушлат.

Колесница, того и гляди, убежит за кордон.

Что за время пришло?

Для кого?

И кому?

Господин офицер, ну, стреляйте ж во тьму!

Эполеты, медали — к чему этот мнительный звон?

Как двуглавого пса, он погладил орла, вмиг всё пропадёт, звякнут колокола.

Слышишь, по коридорам стрельба, не пора ли кончать?

Пусть позорный конец, с ним окончена жизнь.

Крепче за рукоятку нагана держись.

Прислони же к виску поплотней — и пора нажимать.

Застревает в ушах детский смех издали.

Дворянин, как тебя примут недра земли

И сровняют с землёй безымянный худой бугорок?

К чёрту — дамы в слезах, к чёрту — конь вороной.

К чёрту — юный корнет,

он пойдёт за тобой.

Господин офицер, ни к чему всё, взводите курок.

Тишу руйнуючи, ніби сполох, із гучним криком: «Ура!»

— пріти на «Зимовий»

солдатів.

І перелякані обличчя тремтячих відспілих панів.

Панове юнкера, ваш час минув.

Ваш престол і оплот назавжди замело.

Час нині диктує вільний російський народ.

Пане офіцере, підтягни аксельбант.

Дух гарячий охолов, сунь ж кулю в наган.

Холоднокровно настав на схвильовано б'є скроню.

Згадай дам у фонтана, і молодий корнет дарує їм чудових ромашок букет.

Як все просто, ромашки, і куля під твій козирок.

Пам'ятаєш, пані бігли, кидали квіти, коні, музика, вальс, у білому кителі ти.

Брязкіт підків, орденів, еполетів, медалей і шпор.

І чого тільки можна герою бажати — пані мліють: бажання впасти до вас в ліжко.

А тепер все, цей постріл останній, та збоку в упор.

Від вогнищ пепеліт, і в диму Петроград.

Вітер рветься під старий матроський

бушлат.

Колісниця, того й дивись, втече за кордон.

Що за час прийшов?

Для кого?

І кому?

Пане офіцер, ну, стріляйте ж у темряву!

Еполети, медалі — до чого цей недовірливий дзвін?

Як двоголового пса, він погладив орла, вмить все пропаде, брязнуть дзвони.

Чуєш, по коридорах стрілянина, не пора кінчати?

Нехай ганебний кінець, із ним закінчене життя.

Міцніше за рукоятку нагана тримайся.

Прислони ж до скроні щільніше і пора натискати.

Застряє у вухах дитячий сміх здалеку.

Дворянин, як тебе приймуть надра землі

І порівняють із землею безіменний худий горбок?

До чорта — пані в сльозах, на бік кінь вороний.

До чорта - юне корнет,

він піде за тобою.

Пане офіцер, ні до чого все, зводіть курок.