Ранним утром - Михаил Круг

Ты, каждым ранним утром просыпаясь, в улыбке расплываешься, быть может.

Эпитетом скажу я, дорогая: ты на Марину Влади не похожа.

И сам я не Высоцкий и не Ножкин, блатному миру вовсе неизвестен.

Ты мне сказала как-то: «Мой хороший, твой голос необуздан, но прелестен».

Я шёл в горсад по вновь опавшим листьям, и осень монотонно моросила.

Я пел тебе тогда блатные песни, ты слушала и нехотя курила.

Гитара мне давала вдохновенье.

Я пел на все Отрадновские дачи.

Но, видно, надоел тебе Калинин, и ты сбежала в поисках удачи.

Я пережил тяжёлые минуты, я огулял твою подружку Лену,

Я с ней разоткровенничал как будто, но время подошло — её покинул.

А Лена мне клялась по телефону, что любит, что беременна, и плачет.

И где я взял себе такую моду — возить девчонок с «Южного» на дачу.

Я моду игнорировал однажды: откуда только женщины не шлялись:

С Вагонного, с Мигалова — неважно, — они в меня, как дурочки, влюблялись.

А дочерью полковника — солдаткой, прелестной симпампулечкой-брюнеткой,

Я словно был убит из автомата — со вскидки, не прицелившись, но метко.

Любовные раненья заживают, тем более в Калинине — в «малине»,

Где баб раз в десять больше, дорогая, чем нас, парней, по всей родной России.

Ты говорила: «Всё тебе противно — Калинин не пленяет дерзкой страстью».

Я мало пел тебе, а жил интимно.

Ну что ж, балдей, — ведь ты не в моей власти.

Я ухожу, смеясь, жалея годы.

Нет зла, но я в тебе разочарован:

Когда-то ты была красивой, модной, — такой уже не будешь, я растроган.

Веселье, рестораны и мужчины, попойки и армянские «букеты»…

А утром — неприглядные картины, а вечером — банкеты и банкеты.

Ты говоришь, что смерть твоя настанет как минимум в грядущей пятилетке,

И сердце твоё биться перестанет, как у пропевшей птицы в ржавой клетке.

Но кто из нас последний улыбнётся, кому судьба подарит шарик синий?..

А сердце у тебя давно не бьётся, с тех пор, как ты оставила Калинин.

Ти щоранку прокидаючись, в посмішці розпливаєшся, можливо.

Епітетом скажу я, люба: ти на Марину Владі не схожа.

І сам я не Висоцький і не Ножкін, блатному світу зовсім невідомий.

Ти мені сказала якось: «Мій хороший, твій голос неприборканий, але прекрасний».

Я ішов у горсад по знову опалому листю, і осінь монотонно мрякала.

Я спів тобі тоді блатні пісні, ти слухала і нехотя курила.

Гітара мені давала натхнення.

Я співав на все Відраднівські дачі.

Але, мабуть, набрид тобі Калінін, і ти втекла в пошуках удачі.

Я пережив важкі хвилини, я обіграв твою подружку Олену,

Я з нею розкривався начебто, але час підійшов — її залишив.

А Лена мені клялася по телефону, що любить, що вагітна,і плаче.

І де я взяв собі таку моду возити дівчаток з «Південного» на дачу.

Я моду ігнорував одного разу: звідки тільки жінки не шлялися:

З Вагонного, з Мигалова — неважливо, вони в мене, як дурні, закохувалися.

А донькою полковника — солдаткою, чарівною симпампулечкою-брюнеткою,

Я ніби був убитий з автомата — зі знижки, не прицілившись, але влучно.

Любовні поранення гояться, тим більше в Калініні в «маліні»,

Де баб разів у десять більше, дорога, ніж нас, хлопців, по всій рідній Росії.

Ти говорила: «Все тобі гидко — Калінін не полонить зухвалою пристрастю».

Я мало співав тобі, а жив інтимно.

Ну що ж, балдей, адже ти не в моїй владі.

Я йду, сміючись, шкодуючи роки.

Немає зла, але я в тебе розчарований:

Колись ти була красивою, модною, такою вже не будеш, я розчулений.

Веселощі, ресторани та чоловіки, пиятики та вірменські «букети»…

А вранці — непривабливі картини, а ввечері—банкети і банкети.

Ти кажеш, що смерть твоя настане як мінімум у майбутній п'ятирічці,

І серце твоє битися перестане, як у проспівлого птаха в іржавій клітці.

Але хто з нас останній усміхнеться, кому доля подарує кульку синю?..

А серце у тебе давно не б'ється, з тих пір, як ти залишила Калінін.