Добрая, глупая, давняя - Михаил Круг

Вступление.

Как ни странно, но все же, по-моему, юность сгорела.

Первый признак — что трезво о жизни я стал рассуждать.

Кружит снег незадумчивый, легкий, пушистый и белый…

Я тебе не смогу на всю улицу громко кричать.

Даже глупости и сумасбродства навеки забыты.

Я уже не смогу даже вспомнить о нашей любви.

Помню только у дома цветы и окно приоткрыто,

И от летней грозы по дорогам струятся ручьи.

Как ни странно, сейчас это кажется горькой потерей,

Только порвана нить, что навеки связала с тобой.

Как же мы расставались тогда, но я все-таки верю

В эту добрую, нежную, глупую, давнюю боль.

Я уже не смогу так легко петь тебе наши песни

И читать свои первые, очень плохие стихи,

Но мне кажется, если однажды проснусь на рассвете

И увижу тебя, ты простишь мне все эти грехи.

Я не знаю, когда мне придется тебя все же встретить

И увидеть в глазах твоих, прежде веселых, испуг.

И на Ваше «Ну, здравствуй!

Как жизнь?»

— не смогу Вам ответить:

«Извините, но только „на ты“ я уже не смогу…»

Не смогу… Это впрочем от многого освобождает

И от всех объяснений не нужных уже никому.

Сколько время прошло, лет пятнадцать, а Вы все такая…

Почему же мы с Вами расстались?

Никак не пойму…

Соло.

И все же — почему?

Вступ.

Як не дивно, але все ж, на мою думку, юність згоріла.

Перша ознака - що тверезо про життя я почав міркувати.

Кружить сніг невигадливий, легкий, пухнастий і білий.

Я не зможу на всю вулицю голосно кричати.

Навіть дурниці і божевілля навіки забуті.

Я вже не зможу навіть згадати про нашу любов.

Пам'ятаю тільки у будинку квіти і вікно відкрите,

І від літньої грози по дорогах струмують струмки.

Як не дивно, зараз це здається гіркою втратою,

Тільки порвана нитка, що навіки пов'язала з тобою.

Як же ми розлучалися тоді, але я все-таки вірю

У цей добрий, ніжний, дурний, давній біль.

Я вже не зможу так легко співати тобі наші пісні

І читати свої перші, дуже погані вірші,

Але мені здається, якщо одного разу прокинуся на світанку

І побачу тебе, ти пробачиш мені всі ці гріхи.

Я не знаю, коли мені доведеться тебе все зустріти

І побачити в очах твоїх, перш за все веселих, переляк.

І на Ваше «Ну, здравствуй!

Як життя?"

— не зможу Вам відповісти:

«Вибачте, але тільки „на ти» я уже не зможу…»

Не зможу… Це втім від багатого звільняє

І від всіх пояснень не потрібних уже нікому.

Скільки час минув, років п'ятнадцять, а Ви така…

Чому ж ми з Вами розлучилися?

Ніяк не розумію…

Соло.

І все ж — чому?