Heroin Waltz - Harakiri for the Sky, Bernth

Somewhere there‘s a garden of everlasting love within me

But I fear that all you can see are the scars that grace my skin

These lightless walks will chafe us and just the drugs keep us warm

People feel so lonely in the dark, I feel so lonely in the light

I feel so sad about the people

That never made it behind the bars of their hometown

That never saw these bottomless depths

That never walked these mires, I have walked

Worth the pain that has burned me and scarred my soul

For having been allowed to walk where I have walked

Which was to hell on earth, heaven on earth and back again

Under, far beneath, through it, in it… …and above…

My dear, the concept of «home» is such a vague notion

As I can‘t stay in the same place for more than three days

Once you told me, that I‘ll never find home without leaving

But now I saw so many places, I at least forgot them all

So I’m lying in my bed, in my house

And all I want to do is to go home…

I had to promise them that I won’t go, but nevertheless, I will leave

I’d like to think they must have known that I would do this one day

So I hope to arrive at my burial late, psychotic and wasted

Cause when it’s about death, I feel nothing at all

Nothing but anticipation

Nothing at all

And I will never regret all the wounds you inflicted on me

Cause another two of these scars and the world is dead

For how I harmed you, my dear… …I am sorry…

But as this last summer passed I could no longer bear the pain

This was our last autumn and I’ll take the blame

…I'm so fucking sorry… …but that’s how it ends…

Десь у мені є сад вічної любові

Але я боюся, що ви бачите лише шрами, які прикрашають мою шкіру

Ці легкі прогулянки будуть нас напружувати, а лише наркотики зігріють нас

Люди почуваються такими самотніми в темряві, а я відчуваю себе так самотньо на світлі

Мені так сумно за людей

Вони так і не потрапили за ґрати рідного міста

Що ніколи не бачив цих бездонних глибин

Це ніколи не ходило по цих болота, я ходив

Варто того болю, який обпік мене і порізав мою душу

За те, що мені дозволили гуляти там, де я гуляв

Що було в пекло на землі, рай на землі і назад

Під, далеко внизу, крізь нього, в ньому… …і вище…

Мій любий, поняття «дім» — таке невизначене поняття

Оскільки я не можу перебувати на одному місці більше трьох днів

Одного разу ти сказав мені, що я ніколи не знайду дім, не вийшовши

Але тепер я бачив стільки місць, принаймні, забув їх усі

Тож я лежу в своєму ліжку, у мому домі

І все, що я хочу робити — це поїхати додому…

Я мусив пообіцяти їм, що не піду, але тим не менше, я піду

Я хотів би думати, що вони, мабуть, знали, що колись я зроблю це

Тож я сподіваюся прибути на мій поховання пізно, психічний та змарнований

Бо коли йдеться про смерть, я не відчуваю нічого

Нічого, крім очікування

Нічого взагалі

І я ніколи не буду шкодувати про всі рани, які ви мені завдали

Через ще два з цих шрамів, і світ помер

За те, як я завдав тобі шкоди, мій дорогий… …вибач…

Але минуле літо минуло, я більше не міг терпіти біль

Це була наша остання осінь, і я візьму на себе вину

…Мені так шкода… …але на цьому все закінчується…