Mein Publikum - Der Augenblick - Dornenreich

Das Kind, das ich einst war, sah still und länger hin

Es ruhte auf der Luft …

Doch irgenddann brach ich aus mir herab

Ich fiel hinein in die Zeit, doch leider nicht unendlich weit …

Mein Schmetterfels: Vergänglichkeit

Und während mein Blick nun jahrelang durch

Gedankenscherben strich

Sich nur schmerzlich weiten konnte, flog die Zeit in meinem

Schatten, und drängte traurig heimlich

Mich

Erst an welker Nächte Morgen, als scherbenfrei der Blick sich

Spannte, sah ich in seiner ganzen Fülle, Die Zeit, die sich

«mein Leben» nannten, ja, die ich einst als Kind schon kannte

Ein Lichtspiel eines kindlichen Seins, das wandelfarb’nen

Blickes

Mich, ja mich, erwünschte

Ihr Blick glitt weich in Silben:

«Ich bin Dein einzig' Publikum

Drum mein Wesen fühl' vertraut

Laß sehn wohin man durch Dich schaut

Und fühlen mich mit Deiner Haut

Ich erlebe, was Dir wirklich ist

Ich bin Dein einzig' Publikum

Drum mein Wesen denk' vertraut

Ich möchte, was Dein Geist anstaunt

Sei

Ich bin inbei.»

Sie schmiegte sich wild an meine Hülle

Taumelasche sprach von «Wind»

Sie ist Neugier — die Endlose

Staubfliehender hieß dies «Hast»

Sie nahm meine Gesten

Wie Ich sie innigst meinte

Und ehe Ich «AlleinSein» sehnte

Erfloß Sie all mein Sein

Langsam, dunkel, voll und sanft …

Jetzt bin ich beinah wieder Kind

Frei belebe ich jeden Moment

Ohne Furcht vor vielem Gestern

Denn in Zeit bin ich mir selbst Geschenk

Der Moment ist dabei Publikum

Mein Lidschlag fordert ihn heraus

Mein Lächeln ist wie sein Applaus

Und manchmal gleicht mein leerer Blick

Seinem enttäuschten Entsetzen

Denn wenn ich ihm nichts mehr zeigen kann

Erhebt er sich — verläßt mich schnell

Und nur einem gefällt meine starre Not

Nun ist es vorbei

Denn da klatscht

Der Tod

Дитина на мене колись дивилася мовчки й довше

Воно лежало в повітрі...

Але потім я вирвався з себе

Я потрапив у час, але, на жаль, не нескінченно далеко...

Моя нищівна скеля: непостійність

І в той час, як мій погляд уже багато років

уламки думки

міг тільки болісно розширюватися, час пролетів у мене

тінь, і сумно тулився таємно

я

Лише вранці засохлих ночей, коли на виді немає осколків

Схвильований, я побачив у всій його повноті, Час, який є

«моє життя», так, яке я колись знав у дитинстві

Гра світла дитячої істоти, мінливого кольору

дивись

Я, так, я, бажаний

Її погляд м'яко перейшов на склади:

«Я ваша єдина аудиторія

Тому моє буття здається мені знайомим

Давайте подивимося, куди хтось дивиться крізь вас

І відчувати своєю шкірою

Я відчуваю, яким ти є насправді

Я ваша єдина аудиторія

Тому моя природа вважає знайомим

Я хочу те, чому дивується твій розум

Можливо

Я в."

Вона дико притиснулася до моєї раковини

Таумелаше говорив про "вітер"

Вона цікавість - нескінченна

Пил, який тікав від цього, називався "Хаст"

Вона сприйняла мої жести

Бо я мав на увазі її найглибше

І раніше я прагнув «бути на самоті»

Ти влилася в усе моє єство

Повільно, темно, повно і плавно...

Тепер я знову майже дитина

Вільно я відроджую кожну мить

Без страху багатьох вчорашніх

Бо з часом я сам собі подарунок

Момент – глядач

Моє моргання кидає йому виклик

Моя посмішка схожа на його оплески

А іноді мій порожній погляд

Його розчарований жах

Бо якщо я більше не зможу йому нічого показати

Він встає — швидко покидає мене

І лише одному подобається моє суворе страждання

Тепер все скінчилося

Тому що там плескають

Смерть