Проводник - ДДТ

Что мне расскажет спящий проводник?

Пустые, дребезжащие стаканы

На столике купейном у окна,

Несущегося мимо станции, вспорхнувшей в темноте.

Мента, курящего в кулак

заснеженной пустыни, точнее — глубины.

Где, как нетрезвый, глупый ученик,

стыдливо вывернув карманы, —

мир наш пред Господом поник.

Когда со мною встретится она — веселая, без грима,

проявятся ли строчки на листе

бумаги, что я комкал и таскал

в башке своей, как в мусорной корзине,

поверив благородной пантомиме — ее безмолвной красоте?

Когда минуты станут длинными руками

неотвратимой смерти,

чем время будем мерить мы?

Во что сыграем с ветром, облаками — одни среди зимы?

Что мне расскажет Родина моя

с плывущими кусками на экране

Любви замерзшей, вьюгой февраля,

в пустой и темной пропасти зрачка

по расширяющейся звездной пилораме?

С водой технической, прокисшей в кране,

в разбитом шприце тощего торчка,

что в туалете просыпается, зевая,

и смотрит на поля.

Страж у дороги — пухлый снеговик,

смотрящий зорко черными углями

на сползший в яму старый грузовик,

и тусклый мат, и полный жизни крик.

Заливисто сверкает детвора,

лишенная абстрактного мышления,

мир символов нелепых разрушая,

ни с чем чужим взгляд этот не мешая,

сметает нас, как мусор со двора.

Что мне расскажет нищая старуха

на злом перроне, с полным котелком

картошки сваренной —

назойливая муха,

под хамством мокнущая, как под кипятком?

За поездом устало семенит —

глазами, полными разлуки и труда,

руками, верными прощению и ласке.

— Сынки, еда… — чуть слышно говорит, —

кому, сыночки, деточки, — беда.

Что мне расскажут эти города:

Многоэтажки, склады, чьи-то норы,

Одушевленные граффити гаражи

и серые бетонные заборы?

Унылая, неверная среда

всех дней недели, ловит поезда,

что до смерти ей надоели.

Окраин грязных этого покоя

никто не ценит, верится с трудом,

что столько поколений есть в крови сего надоя.

Но там, где третий, рядом ещё двое,

и свечкой теплятся церквушка и роддом.

Куда они все едут?

Что влечет

нас всех в пространствах этих дальних,

что в этих городах суицидальных

где точно всё и всё так любит счёт?

Там всё конечно, кроме пустяков,

что вечностью особенно любимы.

И хочется простить мне остряков,

в пространство бросивших:

«НЕТ, НЕ РАБЫ МЫ!»

Що мені розповість сплячий провідник?

Порожні, деренчать склянки

На столиці купейному біля вікна,

Несучого повз станцію, що спалахнула в темряві.

Мента, що палить у кулак

засніженої пустелі, точніше - глибини.

Де, як нетверезий, дурний учень,

сором'язливо вивернувши кишені, —

Мир наш перед Господом поник.

Коли зі мною зустрінеться вона весела, без гриму,

виявляться чи рядки на листі

папери, що я комкал і тягав

у башці своїй, як у сміттєвому кошику,

повіривши благородній пантомімі — її безмовній красі?

Коли хвилини стануть довгими руками

невідворотної смерті,

чим час будемо міряти ми?

Що зіграємо з вітром, хмарами — одні серед зими?

Що мені розповість Батьківщина моя

з шматками, що пливуть на екрані

Любові замерзлої, завірюхою лютого,

в порожній і темній прірві зіниці

по зірковій пилорамі, що розширюється?

З водою технічною, прокислою в крані,

в розбитому шприці худого торчка,

що в туалеті прокидається, позіхаючи,

і дивиться на поля.

Страж у дороги — пухкий сніговик,

дивлячись пильно чорним вугіллям

на сповзлу в ньому стару вантажівку,

і тьмяний мат, і повний життя крик.

Заливисто виблискує дітлахи,

позбавлена ​​абстрактного мислення,

світ символів безглуздих руйнуючи,

ні з чим чужим погляд цей не заважаючи,

змітає нас, як сміття з двору.

Що мені розповість злиденна стара

на злом пероні, з повним казанком

картоплі звареної —

настирлива муха,

під хамством мокнуча, як під окропом?

За поїздом втомилося семеніт

очима, повними розлуки і праці,

руками, вірними прощення і ласки.

— Синки, їжа… — трохи чутно каже, —

кому, синочки, діточки, - біда.

Що мені розкажуть ці міста:

Багатоповерхівки, склади, чиїсь нори,

Одухотворені графіті гаражі

і сірі бетонні паркани?

Похмуре, невірне середовище

всіх днів тижня, ловить поїзди,

що до смерті їй набридли.

Околиця брудних цього спокою

ніхто не цінить, віриться з трудом,

що стільки поколінь є в крові цього надою.

Але там, де третій, поруч ще двоє,

і свічкою тепляться церква і пологовий будинок.

Куди вони їдуть?

Що тягне

нас усіх у просторах цих далеких,

що в цих містах суїцидальних

де точно все і все так любить рахунок?

Там все звичайно, крім дрібниць,

що вічністю особливо кохані.

І хочеться вибачити мені дотепників,

в простір кинули:

«НІ, НЕ РАБИ МИ!»