Гимн - ДДТ

Это гимн просвещенной отчаянной жизни,

Он — про двери и пропасть черты.

Это ритмы поминок и праздничной тризны,

Где тоскуешь все еще ты.

Мокрых серых прохожих пугливая стайка,

Вскрикнув крыльями скрылась во тьме.

Я сквозь стены иду и в руках согреваю

То, что дорого, дорого мне.

По земным и небесным скитаясь дорогам,

Я храню эту каплю тепла

И пока она есть, я доволен немногим

Наша жизнь дорогая, светла.

Умирают, кружась и смеясь, светотени

Разбиваясь о старый гранит.

Я присел у воды на живые ступени —

Пусть тебя этот город хранит.

-= =-

Отражаются черной шеренгой — неволей

Колоннады — злой шёпот в глазах.

Пресс титана сведен — море пота и соли

Мойка в мраморных белых узлах.

Волн, несущихся мимо Авроры к закату,

Где пространством скуля на цепи.

Как к хозяину-богу к еде земле-брату

Рвется небо к тебе подойти.

Це гімн освіченого відчайдушного життя,

Він — про двері і пропасти риси.

Це ритми поминок і святкової тризни,

Де журишся все ще ти.

Мокрих сірих перехожих полохлива зграйка,

Зойкнувши крилами, зникла у темряві.

Я крізь стіни йду і в руках зігріваю

Те, що дорого, дороге мені.

По земним і небесним поневіряючись дорогами,

Я храню цю краплю тепла

І поки вона є, я задоволений небагатьом

Наше життя дороге, світле.

Вмирають, кружляючи і сміючись, світлотіні

Розбиваючись про старий граніт.

Я присів біля води на живі щаблі —

Нехай тебе це місто береже.

-= =-

Відбиваються чорною шеренгою - неволею

Колонади - злий шепіт в очах.

Прес титану зведений - море поту і солі

Миття в мармурових білих вузлах.

Хвиль, що мчать повз Аврора до заходу,

Де простором скигля на ланцюгу.

Як до господаря-бога до їжі землі-брата

Рветься небо до тебе підійти.