2 Millionen Rubel - Angizia

Moskau, Winter 1904, Im Konzertsaal des Bolschoi-Theaters, am Swerlowplatz,

und abgelegen von diesen vierlen schon tagelang verschneiten Statuen,

setzten sich die letzten geladenen Gaste in den Saal und legten ihre

Kleider zur Seite.

Nur Delegierte, Maler und Feuilletonisten in ihrer

kulturellen Eigenart schmollten noch in ihren Lehnstuhlen nebenan (im

Erker) und vergaben sich hinter den Fachern ihres Kartenspiels.

Auben,

rundumher im Schneeaquarell, spazierte und plauderte das geistliche Moskau.

Gemultich geduckte Burgerhauser warfen blumerante Schattenbauten auf die

Nordseite des Konzertsaals, was die Sperrschrift des Papieranschlages an

der Pforte verdeckte und Kerzenlichter bis zum Dochtnacken erstickte.

In

den Wohnbauten sah man Madchen in karierten Puffarmelkeidern, sie saben auf

farierten Samtpolstersesseln und umsaumten die glanzlosen Fenster ihrer

Baracken.

Stets angeborene Wege und Hauser, Aus und Einblicke, die

Zacharias mit scharfen Blicken stach.

Seine schon nabkalte Trommel hatte er

mit einem Fell zugedeckt und im Nacheinander dieses Nachmittags aus der

Pflicht in den Alltag getragne.

Angelehnt an den Flugelrand der

Rundbogenfenster (zum Festsaal) starrte er in den prominenten

Menschenrummel im Odeum, der sich um ein Pianoforte versammelte, um

verschiedenen Virtuosen mit passivem Applaus zu schmeilchen.

Zwischen den

riesigen Proszeniumturen lehnten Soldaten, die das Ausmab der Lichtstrecke

kontrollierten und nach Dochttoten und Parade nur mehr Glanz am weinroten

Teppichboden duldeten.

Als der erste Virtuose in die Tasten des prunkvollen

Flugels schmetterte, lehnten sich alle grob und kleingewachsenen Menschen

auf und bedeckten ihr Herz, patriotisch und stolz auf Rachmaninows

Tondichtung, mit dem rechten Handrucken.

Unbeirrt und stolzgemacht vom

Chauvinismus der Menschen im Saal legt Zacharias seine Trommel frei und

beginnt loszumaschieren, erst links, dann rechts, entschlossen in seine

Trommel zu schlagen.

Er durchstobt die riesigen Holzturen und zieht

trommelnd in den Konzertsaal ein.

Vor dem Pianisten angehalten — die

geladenen Gaste geizten nicht mit Hochmut und stachen ihn indes mit feurig

roten Blicken — lost er die Trommel aus der wundgeschundenen Lederschleife

und legt sie vor das Klavier.

Es war sien letzter Trommelschlag.

(Damals

war Zacharias 9 Jahre alt.)

Москва, зима 1904 року, в концертному залі Великого театру на площі Сверлова,

і окрім тих чотирьох статуй, які лежали в снігу протягом кількох днів,

останні запрошені гості сіли в залі й поклали свої

одяг на бік.

Лише делегати, художники та колумністи у своєму

Культурні особливості все ще дулися в їхніх кріслах по сусідству (в

еркер) і прощали собі за відсіками своєї колоди карт.

Обен,

все навколо в сніговій акварелі, гуляли і балакали духовна Москва.

Мультих згорбився Бургерхаузер кидав квітучі тіньові будівлі на

Північна сторона концертного залу, позначена курсивом паперового повідомлення

хвіртка закрита, і світло свічок загасили до потилиці.

в

у житлових будинках можна було побачити дівчат у картатих сукнях з рукавами, вони сиділи

кольорові оксамитові крісла й вистелені тьмяні вікна

казарми.

Завжди вроджені способи та будинки, вихід та розуміння цього

Захарія вколов гострими очима.

У нього був уже холодний барабан

покриті хутром і поспіль сьогодні вдень з

Обов'язок, який носять у повсякденному житті.

На основі краю крила с

Арочне вікно (до бальної зали) він дивився на видатного

Натовпи в Одеумі, які зібралися навколо фортепіано, до

підлещувати різним віртуозам пасивними оплесками.

Між

Величезними дверима авансцени нахилялися солдати, мірою світла тягнулися

контрольований і після того, як гніт мертвий і парад тільки більше сяють на винно-червоному

Килим переноситься.

Як перший віртуоз у клавішах пишного

Заричали флюгелі, нахилилися всі грубі й невисокі люди

патріотично налаштовані й пишаються Рахманіновим

Звуковий вірш, тильною стороною правої руки.

Не лякають і пишаються

Шовінізм людей у ​​залі, Захарія виставляє свій барабан і

починає марширувати, спочатку ліворуч, потім праворуч, визначившись у своєму

бити барабан.

Він пробиває величезні дерев’яні двері й тягне

барабанити в концертний зал.

Зупинився перед піаністом — ст

запрошені гості не скупилися на зарозумілість і кололи його вогненно

червоні очі — він звільняє барабан із пораненої шкіряної петлі

і кладе їх перед піаніно.

Це був її останній барабанний удар.

(Тоді

Захарії було 9 років.)