У ломбарда - Андрей Макаревич

У Ломбарда по утрам людно,

У прилавка толчея, давка.

Это те, кому совсем трудно,

На последний кон ставят ставки.

А я себе не вру — дохлый номер,

И надежды — чепуха, гнать их.

Я вчера, — еще б чуть-чуть, — помер,

Да похмелили кореша, мать их.

Ох, кривая ты моя тропка,

Я и Бога и себя трушу.

Я к окошечку встаю робко,

Я прошу принять в заклад душу.

Объявляют, слышу, мне цену,

И тишина такая, — мух слышно.

Я гляжу в квиток, словно в стену:

Что ж так дешево у вас вышло?

Что ль из бревен у нее нервы?

Иль глаза у ней свело с жиру?

Раз не может разглядеть стерва

Золотой моей души жилу.

Только слышу: «Гражданин — тише!

Так шумите, аж с лица спали,

Прейскурант теперь такой вышел,

Значит души дешеветь стали».

Я зажму в кулак пятак медный,

Выйду в мир, который мне тесен.

Я же вовсе не такой бедный,

Я ж бываю иногда весел.

И по ветру запущу ценник,

Не вернусь я за душой, бросьте!

Раз цена ей — пятачок денег,

Так нахрена ж она нужна вовсе?

И все путем.

Вот только червь гложет, —

В душу плюнули, — нет сил драться…

А я же тоже человек, Боже,

Да за что ж они нас так, братцы…

У Ломбарду вранці людно,

У прилавка товче, тиснява.

Це ті, кому дуже важко,

На останній кон ставлять ставки.

А я собі не вру — дохлий номер,

І надії — нісенітниця, гнати їх.

Я вчора, — ще б трохи,— помер,

Так похмелили кореша, мати їх.

Ох, крива ти моя стежка,

Я і Бога і себе трушу.

Я до віконця встаю несміливо,

Я прошу прийняти в заклад душу.

Оголошують, чую, мені ціну,

І тиша така, — мух чутно.

Я дивлюся в билет, немов у стіну:

Що так дешево у вас вийшло?

Що ль із бревен у ні нерви?

Чи очі у неї звело з жиру?

Якщо не може розгледіти стерва

Золотий моєї душі жилу.

Тільки чую: «Громадянин — тихіше!

Так шуміть, аж з обличчя спали,

Прейскурант тепер такий вийшов,

Отже душі дешевшати стали».

Я затисну в кулак п'ятак мідний,

Вийду в світ, який мені тісний.

Я ж  зовсім не такий бідний,

Я ж буваю іноді веселий.

І за вітром запущу цінник,

Не повернуся я за душею, киньте!

Якщо ціна їй — п'ятачок грошей,

Так нахрена ж вона потрібна зовсім?

І все шляхом.

Ось тільки хробак глине, —

В душу плюнули, — немає сил битися...

А я ж теж людина, Боже,

Так за що ж вони нас так, братики...