Я тебя недолюбил - Александр Иванов

Я тебя не долюбил, я тебя не доглядел,

Всех цветов не подарил и в любви не преуспел,

Всех друзей не одолел...

Грош — цена такой любви, что зависит от других,

От назойливой родни, от подружек, болтовни,

От друзей с утра дурных...

Как теперь прикажешь жить,

Как забыть твои глаза,

Не забыть, не разлюбить не даёт глазам слеза...

Как теперь прикажешь жить,

Каждый день себя казня,

Не забыть, не разлюбить мне тебя никак нельзя...

Сто раз я тебя проклинал,

Вином глушил эту боль,

Сто раз я других обнимал...

Но разве же это любовь?

Дом, в котором мы живём,

Шесть подъездов, сто окон

Как крикливым вороньём, весь наполненный враньём

Мстил за то, что мы вдвоём...

Мстил за то, что быт заел,

Мстил за то, что стыд пропил

Он сумел, нас разлучил, я тебя не разглядел, я тебя не долюбил...

Как теперь прикажешь жить,

Как забыть твои глаза,

Не забыть, не разлюбить не даёт глазам слеза...

Как теперь прикажешь жить,

Каждый день себя казня,

Не забыть, не разлюбить мне тебя никак нельзя...

Сто раз я тебя проклинал,

Вином глушил эту боль,

Сто раз я других обнимал...

Но разве же это любовь?

Я тебе не долюбив, я тебе не доглядав,

Всіх квітів не подарував і в коханні не досяг успіху,

Усіх друзів не здолав...

Грош — ціна такого кохання, що залежить від інших,

Від настирливої ​​рідні, від подружок, балаканини,

Від друзів з ранку поганих...

Як тепер накажеш жити,

Як забути твої очі,

Не забути, не розлюбити, не дає очам сльоза...

Як тепер накажеш жити,

Щодня себе стратя,

Не забути, не розлюбити мені тебе неможливо.

Сто разів я тебе проклинав,

Вином глушив цей біль,

Сто разів я інших обіймав...

Але хіба це кохання?

Будинок, у якому ми живемо,

Шість під'їздів, сто вікон

Як крикливим воронням, весь наповнений брехнею

Мстився за те, що ми вдвох...

Мстився за те, що побут заїв,

Мстився за те, що сором пропив

Він зумів, нас розлучив, я тебе не роздивився, я тебе не долюбив...

Як тепер накажеш жити,

Як забути твої очі,

Не забути, не розлюбити, не дає очам сльоза...

Як тепер накажеш жити,

Щодня себе стратя,

Не забути, не розлюбити мені тебе неможливо.

Сто разів я тебе проклинав,

Вином глушив цей біль,

Сто разів я інших обіймав...

Але хіба це кохання?