Боже, какой пустяк - Александр Иванов

Я вижу небо - в нём тишина.

Я поднимаюсь к небу, еле дыша,

И вдруг понимаю - это во мне душа.

Странное дело - это моя душа.

Как нелепо жить вниз головой,

Когда такое небо есть надо мной,

И, кажется, звёзды можно достать рукой.

Я и не ведал, что этот мир такой.

Боже, какой пустяк,

Сделать хоть раз что-нибудь не так:

Выкинуть хлам из дома

И старых позвать друзей.

Но что-то всерьёз менять,

Не побоясь в мелочах потерять,

Свободно только небо

Над головой моей.

Я был богом в прошлую ночь,

Я отыскал дорогу и выбежал прочь.

Богом стать просто, если уже невмочь,

И не над чем плакать, дом покидая в ночь.

Но оказалось, даже тогда,

Что все дороги света ведут в никуда.

И даже, когда под ногами блестит вода.

Бог просто не может странником быть всегда.

Боже, какой пустяк,

Сделать хоть раз что-нибудь не так:

Выкинуть хлам из дома

И старых позвать друзей.

Но что-то всерьёз менять,

Не побоясь в мелочах потерять,

Свободно только небо

Над головой моей.

Поднимаю свой воротник,

Ругаю дождь и слякоть, будто старик.

Бегу за толпою, видно, уже привык.

В памяти небо, как нереальный блик.

Но однажды мне станет легко,

И будет всё неважно и далёко.

Меня примет небо в свой неземной покой,

И я стану просто облаком над рекой.

Боже, какой пустяк,

Сделать хоть раз что-нибудь не так:

Выкинуть хлам из дома

И старых позвать друзей.

Но что-то всерьёз менять,

Не побоясь в мелочах потерять,

Свободно только небо

Над головой моей.

Я бачу небо – у ньому тиша.

Я піднімаюсь до неба, ледве дихаючи,

І раптом розумію – це в мені душа.

Дивна річ – це моя душа.

Як безглуздо жити вниз головою,

Коли таке небо їсти наді мною,

І, здається, зірки можна дістати рукою.

Я й не знав, що цей світ такий.

Боже, яка дрібниця,

Зробити хоч раз щось не так:

Викинути мотлох з дому

І старих покликати друзів.

Але щось серйозно міняти,

Не побоюючись у дрібницях втратити,

Вільне тільки небо

Над головою моєю.

Я був богом минулої ночі,

Я знайшов дорогу і вибіг геть.

Богом стати просто, якщо вже неможливо,

І нема над чим плакати, будинок покидаючи в ніч.

Але виявилося, навіть тоді,

Що всі дороги світла ведуть у нікуди.

І навіть коли під ногами блищить вода.

Бог просто не може мандрівником завжди бути.

Боже, яка дрібниця,

Зробити хоч раз щось не так:

Викинути мотлох з дому

І старих покликати друзів.

Але щось серйозно міняти,

Не побоюючись у дрібницях втратити,

Вільне тільки небо

Над головою моєю.

Піднімаю свій комір,

Лаю дощ і сльоту, наче старий.

Біжу за натовпом, мабуть, уже звик.

У пам'яті небо, як нереальний відблиск.

Але якось мені стане легко,

І буде все неважливо і далеко.

Мене прийме небо у свій неземний спокій,

І я стану просто хмарою над річкою.

Боже, яка дрібниця,

Зробити хоч раз щось не так:

Викинути мотлох з дому

І старих покликати друзів.

Але щось серйозно міняти,

Не побоюючись у дрібницях втратити,

Вільне тільки небо

Над головою моєю.