Голод - Адаптация

Голод, третьи сутки холод,

Из потайных карманов лезет наружу осень…

Я перестал смеяться, смех – это те же слезы,

Жаль, что опять напрасно, жаль, что опять все то же

Долго ещё до дома, сквозь темноту кордона,

Мимо трещащих окон, по тишине упругой

Рвутся тугие нервы, годы и километры,

Крепко сжимают пальцы окоченевший воздух

Время гнилых устоев пенится, ждут героев…

Ждут берега чужие тех, кто уходит в море,

Страшно бывает утром, к вечеру все проходит,

Сны – это только средство от беспросветной скуки…

Здесь не бывает больно, здесь уже все привыкли

Рвать пустоту на части или ширятся пылью,

Плотно сидят на кайфе новые гегемоны,

Жадно вкушают счастье люди с глазами зомби…

В цепи нового света небо взорвет ракета,

День ото дня все выше травы и небоскребы,

Страны третьего мира помнят историю Рима,

Что же здесь с нами стало, что же здесь с нами было…

Снова часы на башне отбарабанят полночь,

Вечность застынет в камне, и бесконечный космос

Будет смотреть с тоскою на ненасытный хаос,

На города в руинах, на все, что от нас осталось…

Голод, третьи сутки холод,

Из потайных карманов лезет наружу осень…

Я перестал смеяться, смех – это те же слезы,

Жаль, что опять напрасно, жаль, что опять все то же…

Голод, третя доба холод,

З потаємних кишень лізе назовні осінь.

Я перестав сміятися, сміх – це ті ж сльози,

Жаль, що знову даремно, шкода, що знову все те ж

Довго ще до дому, крізь темряву кордону,

Повз тріщачі вікна, по тиші пружною

Рвуться тугі нерви, роки та кілометри,

Міцно стискають пальці задубіле повітря

Час гнилих засад піниться, чекають на героїв…

Чекають на береги чужі тих, хто йде в море,

Страшно буває вранці, надвечір все минає,

Сни – це лише засіб від безпросвітної нудьги.

Тут не буває боляче, тут уже всі звикли

Рвати порожнечу на частини або ширяться пилом,

Щільно сидять на кайфі нові гегемони,

Жадібно куштують щастя люди з очима зомбі.

У ланцюгу нового світла небо підірве ракета,

З кожним днем ​​все вище трави і хмарочоси,

Країни третього світу пам'ятають історію Риму,

Що ж тут із нами стало, що ж тут із нами було…

Знову годинник на вежі відбарабанять опівночі,

Вічність застигне в камені, і нескінченний космос

Дивитиметься з тугою на ненаситний хаос,

На міста в руїнах, на все, що від нас лишилося.

Голод, третя доба холод,

З потаємних кишень лізе назовні осінь.

Я перестав сміятися, сміх – це ті ж сльози,

Шкода, що знову даремно, шкода, що знову все те саме…