Выстрелы - Зоопарк

Каждый день ты просыпаешься с мыслью:

«А не последний ли это день?»

Ты чувствуешь себя, как будто у тебя

На спине татуировка — мишень.

И ты задаешь себе старый вопрос:

«Ну и как будем дальше жить?»

И ты сам себе отвечаешь:

«Все это глупости, их нужно забыть».

Каждый день это — меткий выстрел

Это выстрел в спину, это выстрел в упор

За все эти годы можно было привыкнуть,

Но ты не привык до сих пор.

Каждый день это — меткий выстрел

И выверен прицел и створ.

Незнакомцы приносят к тебе вино —

Им лестно с тобой пить.

И ты думаешь, что все они — хорошие люди,

Ведь иначе и не может быть.

И они приходят, и они уходят,

И их прощания безмерно пылки.

Но в конечном итоге тебе остаются

Лишь грязная посуда и пустые бутылки.

И потом они говорят о тебе:

«Он мой лучший друг, я с ним пил!»

А ты не помнишь имена этих «лучших друзей»,

Они ушли, и ты их забыл.

Они стреляют в тебя, и стреляют метко,

Стреляют из-за угла, стреляют в упор.

За все эти годы можно было привыкнуть,

Но ты не привык до сих пор.

Каждый день — это меткий выстрел

И выверен прицела створ.

Помнишь ли ты, как вы с ней

Танцевали в последний раз?

Ты знал, что этот раз последний

И ты не мог оторвать от нее своих глаз.

И группа играла громко,

И в зале был притушен свет.

Ты пытался объяснить ей что-то,

Но она лишь улыбалась в ответ.

Вы ушли, когда вечер подходил к концу

И ты помнишь, как сейчас,

Ты сказал ей: «Отдай мне свою любовь»,

Она ответила тебе: «Бог подаст».

И это был самый меткий выстрел,

Выстрел в лицо, выстрел в упор.

Это было давно, прошло столько лет,

Но боль не прошла до сих пор.

Каждый день — это меткий выстрел

И выверен прицела створ.

Вчера вечером на улице ты встретил ее,

Еще не взошла луна,

И в темноте ты не видел ее лицо,

Но ты же знал, что это была она.

Она танцевала на пустой мостовой,

И, оглянувшись и увидев, что вокруг нет людей,

Она остановилась и, обняв,

Поцеловала того, кто был рядом с ней.

Она стреляла, не целясь, но метко.

Это был выстрел в сердце, выстрел в упор.

Тебе было больно и как-то неловко,

И ты чувсвовал себя, словно вор.

Каждый день — это меткий выстрел

И выверен прицела створ.

Ты боишься выходить из дома,

Ты начал боятся людей.

Ты боишься знакомых и незнакомых,

Учреждений и очередей.

В тебя стреляют — значит не просто так,

В тебя стреляют — значит ты заслужил.

Наверное, ты слишком опасен, мой друг,

Не слишком ли долго ты жил?

Они стреляют стоя, лежа, с колена,

Из-за угла, но всегда в упор.

Сколько раз ты уже умирал,

Так почему же ты жив до сих пор?

Каждый день — это меткий выстрел

И выверен прицела створ.

Но каждый раз приходит ночь

И, когда ты ложишься спать,

Ты задаешь себе старый вопрос:

«Ну, а будет ли завтра новый день опять?»

Щодня ти прокидаєшся з думкою:

«А не останній чи це день?»

Ти відчуваєш себе, ніби у тебе

На спині татуювання - мішень.

І ти задаєш собі старе запитання:

«Ну і як будемо далі жити?»

І ти сам собі відповідаєш:

«Все це дурниці, їх треба забути».

Щодня це — влучний постріл

Це постріл в спину, це постріл в упор

За всі ці роки можна було звикнути,

Але ти не звик досі.

Щодня це — влучний постріл

І вивірений приціл і створ.

Незнайомці приносять до тебе вино

Їм ласково з тобою пити.

І ти думаєш, що всі вони—добрі люди,

Адже інакше й не може бути.

І вони приходять, і вони йдуть,

І их прощання безмірно палкі.

Але в кінцевому підсумку тобі залишаються

Лише брудний посуд і порожні пляшки.

І потім вони говорять про тебе:

«Він мій найкращий друг, я з ним пив!»

А ти не пам'ятаєш імена цих «кращих друзів»,

Вони пішли, і Ти їх забув.

Вони стріляють у тебе, і стріляють влучно,

Стріляють з-за кута, стріляють на упор.

За всі ці роки можна було звикнути,

Але ти не звик досі.

Щодня — це влучний постріл

І вивірений прицілу створ.

Пам'ятаєш ти, як ви з ній

Танцювали в останній раз?

Ти знав, що цього разу останній

Ти не міг відірвати від своїх очей.

І група грала голосно,

І в залі було притушене світло.

Ти намагався пояснити їй щось,

Але вона лише усміхалась у відповідь.

Ви пішли, коли вечір підходив до кінця

І ти пам'ятаєш, як зараз,

Ти сказав їй: «Віддай мені своє кохання»,

Вона відповіла тобі: "Бог подасть".

І це був найвлучніший постріл,

Постріл в обличчя, постріл в упор.

Це було давно, минуло стільки років,

Але біль не пройшов досі.

Щодня — це влучний постріл

І вивірений прицілу створ.

Вчора ввечері на вулиці ти зустрів її,

Ще не зійшов місяць,

І в темряві ти не бачив її особу,

Але ти знав, що це була вона.

Вона танцювала на порожній бруківці,

І, озирнувшись і побачивши, що навколо немає людей,

Вона зупинилася і, обійнявши,

Поцілувала того, хто був поряд із нею.

Вона стріляла, не цілуючись, але влучно.

Це був постріл у серці, постріл в упор.

Тобі було боляче і якось ніяково,

І ти почував себе, немов злодій.

Щодня — це влучний постріл

І вивірений прицілу створ.

Ти боїшся виходити з дому,

Ти почав бояться людей.

Ти боїшся знайомих і незнайомих,

Установ та черг.

В тебе стріляють — значить не так,

В тебе стріляють — значить ти заслужив.

Напевно, ти надто небезпечний, мій друже,

Чи не занадто довго ти жив?

Вони стріляють стоячи, лежачи, з коліна,

З-за кута, але завжди в упор.

Скільки разів ти вже вмирав,

То чому ж ти живий досі?

Щодня — це влучний постріл

І вивірений прицілу створ.

Але щоразу приходить ніч

І, коли ти лягаєш спати,

Ти задаєш собі старе запитання:

«Ну, а буде завтра новий день знову?»