Смерть в Венеции - Ундервуд

Девочка смотрит в окно, за окном что ни день, то зима в кимоно

Всех кладёт на лопатки — от белого снега свет белый не мил.

Девочка хочет опять непреклонно туда, где плывёт, как игла патефона,

Гондола, а воды лагуны, как жидкий винил.

Припев:

С корабля на карнавал

Чудеса случаются!

И никуда от этого не деться ей.

Как любимый нагадал, так и получается —

Далеки твои пенаты, где всю жизнь бы не жила ты,

Умирать опять плывёшь в Венецию.

Девочка плачет и хочет на пати, течёт по каналу слеза в Адриатику,

Волны несутся на берег строка за строкой.

Одним — биеннале, другим — Сан-Микеле, не стая синиц — журавли пролетели

Над камнем, где неисцелимый нашёл свой покой.

Припев:

С корабля на карнавал

Чудеса случаются!

И никуда от этого не деться ей.

Как любимый нагадал, так и получается —

Далеки твои пенаты, где всю жизнь бы не жила ты,

Умирать опять плывёшь в Венецию.

Девочка видит, как снова и снова сползает по крыше старик Казанова

И с первой звездой превращается в рыбу-пилу.

Время мечет икру по дну мироздания, отравленный город теряет сознанье

И камнем уходит под воду в янтарную мглу.

Дівчинка дивиться у вікно, за вікном що ні день, то зима в кімоно

Усіх кладе на лопатки — від білого снігу світло біле не мило.

Дівчинка хоче знову непохитно туди, де пливе, як голка патефона,

Гондола, а води лагуни, як рідкий вініл.

Приспів:

З корабля на карнавал

Чудеса трапляються!

І нікуди від цього не дітися їй.

Як коханий нагадав, так і виходить —

Далекі твої пенати, де все життя би не жила ти,

Помирати знову пливеш у Венецію.

Дівчинка плаче і хоче на паті, тече по каналу сльозу в Адріатику,

Хвилі мчать на берег рядок за рядком.

Одним — бієнале, іншим — Сан-Мікеле, не ста синиць — журавлі пролетіли

Над каменем, де невиліковний знайшов свій спокій.

Приспів:

З корабля на карнавал

Чудеса трапляються!

І нікуди від цього не дітися їй.

Як коханий нагадав, так і виходить —

Далекі твої пенати, де все життя би не жила ти,

Помирати знову пливеш у Венецію.

Дівчинка бачить, як знову й знову сповзає по даху старий Казанова

І з першою зіркою перетворюється на рибу-пилу.

Час кидає ікру по дну світобудови, отруєне місто втрачає свідомість

І каменем іде під воду в бурштинову імлу.