Inherit the Earth - Silent Planet

After the fire, after the rain

After the sacred kissed the profane —

When you came and left again

Such a captivating pain

After that night I left my comfort

To find where your body lies

I’d wander upon this grave then fall…

I’d fall inside

I searched the clearing for that spark

Hands sifted through the ash —

Knowing what we felt was real

But some delusions never pass.

So I took shelter in the woods

With the naked shaking trees:

Deciduous, fraternal twins

We’re both wilted, stem and leaf

Then the mist turned sleet into snow;

My senses shook numb, I’ve nothing to show

But a rain — stained book that once contained

My literary charades:

New blots of ink, archetypal shapes and shades

Bleed through each and every page.

And I ask myself:

What’s the weight of my life on the scales of eternity?

We inherit the earth, we inherit the war

I inhabit the wound, I dwell in the harm

Oh how far we fall: We’re casualties of time

Oh how far we fall: Begin to forgive existence

Retreat back from reaching trees

When a frigid shadow climbs inside of me —

That specter of recompense —

It’s a sound I’ve heard ever since

Amidst the endless mortal strife

And the constantly dying light

The truth we felt from the start:

«How can I hold myself together when everything falls apart?»

We inherit the earth, we inherit the war

I inhabit the wound, I dwell in the harm

Oh how far we fall: We’re casualties of time

Oh how far we fall: Forgive existence

I wandered upon the alter of human intervention

An exhibition of erudition

Find me here, Son of Man.

How far we fall…

Після пожежі, після дощу

Після того, як священний поцілував нечестивого —

Коли ти прийшов і знову пішов

Такий захоплюючий біль

Після цієї ночі я залишив свій комфорт

Щоб знайти, де знаходиться ваше тіло

Я б блукав на цій могилі, а потім упав...

Я б впав усередину

Я шукав на галявині цю іскру

Руки просіяли крізь попіл —

Знати те, що ми відчули реальним

Але деякі марення ніколи не проходять.

Тому я сховався у лісі

З голими тремтячими деревами:

Молоплідні, двояйцеві близнюки

Ми обидва зів’яли, і стебло, і листя

Тоді туман перетворив мокрий сніг на сніг;

Мої почуття заціпеніли, мені нема чого показати

Але дощ — заплямована книга, яка колись містила

Мої літературні шаради:

Нові плями чорнила, архетипні форми та відтінки

Пропустіть кожну сторінку.

І я запитую себе:

Яка вага мого життя на вагах вічності?

Ми  успадкуємо землю, ми  успадкуємо війну

Я населяю рану, я живу в шкоді

О, як далеко ми падаємо: ми жертви часу

О, як далеко ми впадемо: почніть прощати існування

Відступайте від дерев

Коли холодна тінь лізе всередину мене —

Цей привид відплати —

Це звук, який я чую відтоді

Серед нескінченних смертних чвар

І постійно вмираюче світло

Правда, яку ми відчули з самого початку:

«Як я можу триматися разом, коли все руйнується?»

Ми  успадкуємо землю, ми  успадкуємо війну

Я населяю рану, я живу в шкоді

О, як далеко ми падаємо: ми жертви часу

О, як далеко ми падають: пробачте існування

Я блукав на зміну людського втручання

Виставка ерудиції

Знайди мене тут, Сину людський.

Як далеко ми падаємо…