Depths - Silent Planet

All the world was a dream I couldn’t shake — in a midnight reverie of which

I’ll never wake — that started mundane enough with an incessant tapping on the

windowpane separating me from the storm.

Where inside I sat, me the loathsome fool, with my head cocked sideways in

confusion as my looking glass became a two-way mirror and you can watch me hide

from everything on this living sphere.

But don’t you dare darken my doorstep, stranger — never a step

more.

No, no, Nevermore!

You see, I have this reoccurring dream where we snuck past scores of slumbering

guards and fixed that rustic iron key to that lock to set you free.

«I would bring you liberty!»

Where in reality I’m a coward.

I’m collateral matter swayed by

banalities of time and space.

I’m a name without a face.

My trepidation reached threshold and my terror turned to madness — when I awoke

I was swinging at shrouded silhouettes and stumbled out the door where my anger

was extinguished by this downpour.

Compelled, void of volition, my steps propelled through this chronic storm,

where there in the clearing — throughout the gaps in the trees — dark smoke

flickered from fire illuminating my unease.

Like clockwork, seven sisters turned together in a circle, autonomy abandoned,

they moved singular and perpetual around a dark blue flame where I

heard you call my name: «I am the fire that is never quenched, and I am the river that will not run dry.»

When I slept in that garden, Lord did you see me as I was dreaming?

This is the end of everything.

We’ll lose our divisions and forget our names: the precipice of eternity.

I caught fire, I caught fire, I caught fire and you’ll watch me burn.

Весь світ був мною, яку я не міг позбутися — у північних мріях, 

Я ніколи не прокинуся — це почалося досить буденним із безперервного натискання по 

вікно, що відділяє мене від бурі.

Там, де я сидів, я огидний дурень, із нахиленою набік головою

збентеження, оскільки мій задзеркалля  перетворився на двостороннє дзеркало, і ви можете спостерігати, як я ховаюся

від усього в цій життєвій сфері.

Але не смій затемнити мій поріг, незнайоме — ніколи ні кроку

більше.

Ні, ні, ніколи!

Розумієте, у мене сниться цей повторюваний сон, де ми пролізли через десятки спати

захистив і прикріпив цей сільський залізний ключ до замку, щоб звільнити вас.

«Я б приніс тобі свободу!»

Де насправді я боягуз.

Я – заставна справа, яка керується

банальності часу та простору.

Я ім’я без обличчя.

Мій трепет досяг порога, і мій жах перетворився на божевілля — коли я прокинувся

Я розмахнувся на закутані силуети й вибіг за двері, де мій гнів

був погашений цією зливою.

Вимушені, позбавлені волі, мої кроки пройшли крізь цю хронічну бурю,

де там, на галявині — через прогалини дерев — темний дим

мерехтіла від вогню, висвітлюючи мою тривогу.

Як годинник, сім сестер об’єдналися в коло, залишивши автономію,

вони поодинокі й вічно рухалися навколо темно-синього полум’я, де я

чув, як ти називаєш моє ім’я: «Я вогонь, який не згасає, і я річка, яка не пересохне».

Коли я спав у тому саду, Господи, ти бачив мене як я снився?

Це кінець усьому.

Ми втратимо наші розділи і забудемо свої імена: прірву вічності.

Я загорівся, я загорівся, загорівся, і ви будете дивитися, як я горю.