Кто Как - Рем Дигга

Я разбил голову себе давно об угол твердый ковчегов новых, рассыпался духом от

пугал мертвых,

Вбили таран мне в клетку и просквозило душу, увядший в пыли я, в ранах,

в плевках.

Тут на мосту у края бездны, латаю чресла, развинченный воздух глотаю с бензом,

Палю по сторонам в строю немой дружины, чахнувшей в жижи отходов,

солнце молю я оставить нам.

А мир бьет в барабан и сыплет искры в кружки, устало валю, таковой сюжет

прочуханный давно.

В прокуренном пальто, в руинах тлелых обещаний, влекомый вомпоминаниями,

ищу профуканный патрон.

Мне осень дышит в лицо, уши да глаза закрыты, и не нищий — простой,

Я глотаю желтые слюни, жженные будни, но кругом кипит все вижу я и слышу,

постой напарник.

Нам поведай, в чем тут суть, коли есть деньги на патроны, на еду тоже есть

чуть-чуть,

Где-то может быть, а мы не видим или забыл нас люд, как бы так нам замутиться,

пообедать и уснуть.

Дрема ветхих глазниц, где дрема, мервый нервный процесс как кома.

Монотонно отцветают розы, оседает крона.

Еще не ноют кости в руках, ногти молоды, только многих уж не носит земля

Их следы заметет, затусует песком, цветы для имен, здесь ком.

И мне тут оставаться, я один из миллионов, кто запретов не стремался

Запутанный в стрелках среди запуганных ц*лок, покоцанный белкой давно уж

прозрел я.

Вкусил по-взрослому бублика, увидел, слезы вытирают мамуле как

Залы суда, нал и еда, кто, бл*дь, в ответе за пацанов, что там умирает от

тубика, а?

Я всех преконов не пойму, можно ли также верить чисто как иконам мне попу?

Правда ли грешен я, что таким не падал в ноги, лба не бил?

Что я верил в храм, не в них?

Убогий рваный мир.

Я не шарю, браток, или может ты умнее, расскажи как нужно жить мне в мире

взрослых брадобреев?

Просвяти Емелю, что нынче тяжелее: как надо провести в сочельник или же чадо

покрестить без денег?

И суждено молчать, не потревожить дабы, владельцев барского плеча,

белых вельможей знатных

Помимо клятвы Гиппократа, нас попросят сходить на х*й, если не положим чисел в

лапу.

И это глюки или вижу?

Как доят Эскулапы дедов, старушек обездвиженных.

Это не прикол, дорогой мой, это не «Интерны», стыд непомерный!

Ах, с*ка,

ненавижу вас всех…

Ну, что мы деда бравая кокарда, удивлен, что победы нету?

Нынче свастика на

партах

Я сам,

, у нас сегодня не для кителей медали — для ломбардов.

И это краткая затравка, ты в праве брови приподнять, подумать: «Нагавкал,

как собака!»

Наплакал тут с добавкой, сразу и обо всем, да, пусть хоть так!

Главное,

чужда псу двоякая заправка.

Мое время уйдет, если оно есть, вообще, ведь порой не понимаю просто живу здесь

зачем,

Но коли есть любовь и свет, которых мало, то мне во имя такого тянуть по жизни

серый крест за честь.

Я розбив голову собі давно про кут твердий ковчегів нових, розсипався духом від

лякав мертвих,

Вбили таран мені в клітку і проникло душу, що зав'яло в пилу я, в ранах,

у плівках.

Тут на мосту біля краю безодні, латаю стегна, розвинчене повітря ковтаю з бензом,

Палю по сторонах в строю німої дружини, що чахнула в жижі відходів,

сонце благаю я залишити нам.

А світ б'є в барабан і сипе іскри в гуртки, втомлено валю, такий сюжет

прочуханий давно.

В прокуреному пальті, в руїнах тлілих обіцянок, тягнеться вгадуваннями,

шукаю профуканий патрон.

Мені осінь дихає в особу, вуха та очі закриті,і не жебрак—простий,

Я ковтаю жовті слини, палені будні, але навколо кипить все бачу я і чую,

постій напарник.

Нам повідай, у чому тут суть, коли є гроші на патрони, на їжу теж є

ледь ледь,

Десь може бути, а ми не бачимо чи забув нас люд, як би так нам замутитися,

пообідати і заснути.

Дрема старих очних ямок, де дрімає, мервий нервовий процес як кома.

Монотонно відцвітають троянди, осідає крона.

Ще не ноють кістки в руках, нігті молоді, тільки багатьох вже не носить земля

Їхні сліди помітить, затусує піском, квіти для імен, тут ком.

І мені тут залишатися, я один з мільйонів, хто заборон не прагнув.

Заплутаний у стрільцях серед заляканих ц*лок, покоцаний білкою давно вже

прозрів я.

Вкусив по-дорослому бублика, побачив, сльози витирають мамулі як

Зали суду, готівка, хто, блід, у відповіді за пацанів, що там помирає від

тубика, га?

Я всіх преконів не розумію, чи можна також вірити чисто як іконам мені попу?

Правда, чи грішний я, що таким не падав у ноги, чола не бив?

Що я вірив у храм, не в них?

Убогий рваний світ.

Я не шарю, братку, або може ти розумніше, розкажи як треба жити мені в світі

дорослих брадобреїв?

Просвяти Ємелю, що нині важче: як треба провести в святвечір або ж чадо

хрестити без грошей?

І суджено мовчати, не потревожити щоб, власників панського плеча,

білих вельмож знатних

Крім клятви Гіппократа, нас попросять сходити на х*й, якщо не покладемо чисел у

лапу.

І це глюки чи бачу?

Як доять Ескулапи дідів, стареньких знерухомлених.

Це не прикол, дорогий мій, це не Інтерни, сором непомірний!

Ах, с*ка,

ненавиджу вас усіх.

Ну, що ми, діда брава кокарда, здивований, що перемоги нема?

Нині свастика на

партах

Я сам,

, у нас сьогодні не для кітелів медалі для ломбардів.

І це коротка затравка, ти в праві брови підняти, подумати: «Нагавкал,

як собака!"

Наплакав тут із добавкою, відразу й про все, так, нехай хоч так!

Головне,

чужа псу двояка заправка.

Мій час піде, якщо він є, взагалі, адже часом не розумію просто живу тут

навіщо,

Але коли є любов і світло, яких мало, то мені в ім'я такого тягнути по житті

сірий хрест за честь.