К Тебе - Рем Дигга

Я вижу птицы полетят скоро на юг, от холода и вьюг,

Голода и бурь, а я же буду тут опять один.

Тебе слово даю.

Уже обляпала деревья красками осень, на лугах проседь.

И тучи пока не бегут, и грома не было тут, но числа подвинуться ласково просят.

Этот грёбанный день сурка, мне на постой закатит лень-рукав.

Или просто судьба жить так, жизнь чтобы топала до потерь меня.

И вроде бы я в делах, вроде бы до потов работаю, как пчела.

Но налезает пелена снова, мозги на вертелах.

Я ненавижу ночь, в которой я один.

В темноте моей вчера снова мигает фотокартами,

Но мне уже хватит как-бы повторов до седин.

Я не могу не думать об этом.

Голову забиваю, переживаю конкретно.

Перед глазами опять ты после душа, вкусная живая конфета.

Ты если тут, то подойди сюда,

И зажги огонь ведь уже в груди руда.

Голова не моя, голова — край как больна,

Говорить, знай, так нельзя, забирать в рай пацана.

Припев:

Как жаль, что нет тебя со мной сейчас.

(Темнота меня обнимет и молчит).

Как жаль, что нет тебя со мной сейчас.

(И мои все дни отныне палачи).

Как жаль, что нет тебя со мной сейчас.

(Темнота меня обнимет и молчит).

Как жаль, что нет тебя со мной сейчас.

(И мои все дни отныне палачи).

Пацан грустит в душе, грустит в чужой стране.

И не находит себе места среди ветров душой на корабле.

Пока пацан в армейском сапоге, пока пацан в тюрьме —

Мысли в табаке, птицы в далеке.

Пока пацан там пашет вахтами, где-то, дождь капает с неба.

Слякоть и сера или вьюга больно его цапает снегом гадко и мерзко.

в моменты забвений думы не до лета, о любимой мысли — без тени сомнений.

Истерзанный изменой мозг, но готовый ловить опять без меры те жмени.

Хотя этой и той сыт по горло, где-то там город мой спит спокойно.

В который я вернусь однажды, чтобы замолевать все, что мучило и быть с тобою.

Сочиняю каждый день этот миг: когда смогу снова к тебе подойти.

Я с поезда слезу, сойду с корабля.

Оковы сниму и мои сапоги.

Скажу я: Смотри!

Все, что спасало меня — это ты лишь в груди.

И ты вскрикнешь, увидев меня у двери… И заплачешь, и примешь цветы.

Да, я улыбаюсь, думая об этом.

Упиваюсь этим выдуманным моментом.

Зарываюсь носом в подушку и снова заснуть пытаюсь зачем-то.

А время бежит, время торопится по-любому и в этой глуши.

И скоро машины будут съедать дорогу до того дома, где живешь ты.

Ты — голова от которой край как больна.

Баллада Синдбада плывет…

Плывет по волнам…

К тебе я доплыву, к тебе я долечу.

Тебя я обниму, другого не хочу.

К тебе я доплыву, к тебе я долечу.

Тебя я обниму, другого не хочу.

К тебе я доплыву, к тебе я долечу.

Тебя я обниму, другого не хочу.

К тебе я доплыву, к тебе я долечу.

Тебя я обниму, другого не хочу.

Я бачу птахи полетять скоро на південь, від холоду і завірюха,

Голоду і бур, а я буду тут знову один.

Тобі слово даю.

Вже обліпала дерева фарбами осінь, на луках просидь.

І хмари поки не втікають, і грому не було тут, але числа посунутися ласкаво просять.

Цей грібаний день бабака, мені на постій закотить лінь-рукав.

Або просто доля жити так, життя щоб тупотіло до втрат мене.

І ніби би я у справах, ніби би до потів працюю, як бджола.

Але налазить пелена знову, мізки на вертелі.

Я ненавиджу ніч, якої я один.

У темряві моєї вчора знову блимає фотокартками,

Але мені вже вистачить ніби повторів до сивини.

Я не можу не думати про це.

Голову забиваю, переживаю конкретно.

Перед очима знову ти після душа, смачна жива цукерка.

Ти якщо тут, то підійди сюди,

І запали вогонь уже в грудях руда.

Голова не моя, голова край як хвора,

Говорити, знай, так не можна, забирати в рай пацана.

Приспів:

Як шкода, що немає тебе зі мною зараз.

(Темрява мене обійме і мовчить).

Як шкода, що немає тебе зі мною зараз.

(І мої всі дні відтепер кати).

Як шкода, що немає тебе зі мною зараз.

(Темрява мене обійме і мовчить).

Як шкода, що немає тебе зі мною зараз.

(І мої всі дні відтепер кати).

Пацан сумує в душі, сумує в чужій країні.

І не знаходить собі місця серед вітрів душею на кораблі.

Поки пацан в армійському чоботі, поки пацан у в'язниці —

Думки в тютюн, птахи в далечині.

Поки пацан там оре вахтами, десь дощ капає з неба.

Сльота і сірка або завірюха боляче його цапає снігом бридко і бридко.

у моменти забутків думи не до літа, про улюблену думку без тіні сумнівів.

Стерзаний зрадою мозок, але готовий ловити знову без міри тіжмені.

Хоча цією і тою ситий по горло, десь там місто моє спить спокійно.

Який я повернуся одного разу, щоб замолювати все, що мучило і бути з тобою.

Складаю щодня цю мить: коли зможу знову до тебе підійти.

Я з поїзда сльозу, зійду з корабля.

Окови зніму і мої чоботи.

Скажу: Дивись!

Все, що рятувало мене — це ти лише в грудях.

І ти скрикнеш, побачивши мене у двері... І заплачеш, і приймеш квіти.

Так, я посміхаюся, думаючи про це.

Упиваюся цим вигаданим моментом.

Зариваюся носом у подушку і знову заснути намагаюся навіщось.

А час біжить, час поспішає по-любому і в цій глушині.

І скоро машини з'їдатимуть дорогу до того будинку, де живеш ти.

Ти— голова від якої край як хвора.

Балада Сіндбада пливе…

Пливе по хвилях…

До тебе я допливу, до тебе я долечу.

Тебе я обійму, іншого не хочу.

До тебе я допливу, до тебе я долечу.

Тебе я обійму, іншого не хочу.

До тебе я допливу, до тебе я долечу.

Тебе я обійму, іншого не хочу.

До тебе я допливу, до тебе я долечу.

Тебе я обійму, іншого не хочу.