A Louse Is Not A Home - Peter Hammill

Sometimes it’s very scary here, sometimes it’s very sad

Sometimes I think I’ll disappear;

betimes I think I have

There’s a line snaking down my mirror

Splintered glass distorts my face

And though the light is strong and strange

It can’t illuminate the musty corners of this place

There is a lofty, lonely, Lohengrenic castle in the clouds;

I draw my murky meanings there

But seven years' dark luck is just around the corner

And in the shadows lurks the spectre of Despair

A cracked mirror 'mid the drapes of the landing:

Split image, labored understanding…

I’m only trying to find a place to hide my home

I’ve lived in houses composed of glass

Where every movement is charted

But now the monitor screens are dark

And I can’t tell if silent eyes are there

My words are spiders upon the page

They spin out faith, hope and reason —

But are they meet and just, or only dust

Gathering about my chair?

Sometimes I get the feeling

That there’s someone else there:

The faceless watcher makes me uneasy;

I can feel him through the floorboards

And His presence is creepy

He informs me that I shall be expelled

What is that but out of and into?

I don’t know the nature of the door that I’d go through

I don’t know the nature of the nature

That I am inside …

I’ve lived in houses of brick and lead

Where all emotion is sacred

And if you want to devour the fruit

You must first sniff at the fragrance

And lay your body before the shrine

With poems and posies and papers

Or, if you catch the ruse, you’ll have to choose

To stay, a monk, or leave, a vagrant

What is this place you call home?

Is it a sermon or a confession?

Is it the chalice that you use for protection?

Is it really only somewhere you can stay?

Is it a rule-book or a lecture?

Is it a beating at the hands of your Protector?

Does the idol have feet of clay?

Home is what you make it

So my friends all say

But I rarely see their homes in these dark days

Some of them are snails

And carry houses on their backs;

Others live in monuments

Which, one day, will be racks

I keep my home in place

With sellotape and tin-tacks;

But I still feel there’s some other Force here…

He who cracks the mirrors and moves the walls

Keeps staring through

The eye-slits of the portraits in my hall

He ravages my library and taps the telephone

I’ve never actually seen Him

But I know He’s in my home

And if he goes away

I can’t stay here either

I believe… er …I think…

Well, I don’t know …

I only live in one room at a time

But all of the walls are ears and all the windows, eyes

Everything else is foreign

'Home' is my wordless chant:

Mmmmmaah!

Give it a chance!

I am surrounded by flesh and bone

I am a temple of living

I am a hermit, I am a drone

And I am boring out a place to be

With secret garlands about my head

Unearthly silence is broke

The room is growing dark, and in the stark light

I see a face I know

Could this be the guy who never shows

The cracked mirror what he’s feeling

Merely mumbles prayers to the ground where

He’s kneeling:

«Home is home is home is home is home is home is me!»?

All you people looking for your houses

Don’t throw your weight around

You might break your glasses

And if you do, you know you just can’t see

And then how are you to find

The dawning of the day?

Day is just a word I use

To keep the dark at bay

And people are imaginary, nothing else exists

Except the room I’m sitting in

And, of course, the all-pervading mist —

Sometimes I wonder if even that’s real

Maybe I should de-louse this place

Maybe I should de-place this louse

Maybe I’ll maybe my life away

In the confines of this silent house

Sometimes it’s very scary here, sometimes it’s very sad

Sometimes I think I’ll disappear, sometimes I think … I…

Іноді тут дуже страшно, іноді дуже сумно

Іноді мені здається, що я зникну;

часом я думаю , що маю

У моєму дзеркалі змивається лінія

Осколки скла спотворюють моє обличчя

І хоча світло сильне й дивне

Він не може висвітлити затхлі кутки цього місця

У хмарах високий, самотній замок Лоенгренік;

Я малюю свої темні значення

Але семирічна темна удача не за горами

А в тіні ховається привид Розпачу

Тріснуте дзеркало посеред штор майданчика:

Розділене зображення, важке розуміння…

Я лише намагаюся знайти місце, щоб сховати свій дім

Я жив у будинках зі скла

Де кожен рух відображено на графіку

Але тепер екрани моніторів темні

І я не можу сказати, чи є безмовні очі

Мої слова — це павуки на сторінці

Вони сплітають віру, надію та розум —

Але чи зустрічаються вони і справедливі, чи лише прах

Збираєтесь про мій стілець?

Іноді у мене таке відчуття

Що там є хтось інший:

Безликий спостерігач викликає у мене неспокій;

Я відчуваю його крізь дошки підлоги

І Його присутність жахлива

Він повідомляє що мене виключають

Що це, як не з і в?

Я не знаю характеру дверей, через які я б пройшов

Я не знаю природи природи

Що я всередині…

Я жив у будинках із цегли та свинцю

Де всі емоції святі

А якщо ви хочете зжерти фрукти

Спочатку потрібно понюхати аромат

І покладіть своє тіло перед святинею

З віршами, позами та паперами

Або, якщо ви зловите хитрість, вам доведеться вибирати

Залишитися, ченцем, або вийти, бродягою

Яке це місце, яке ви називаєте домом?

Це проповідь чи сповідь?

Це чаша, яку ви використовуєте для захисту?

Чи справді це лише те місце, де ви можете зупинитися?

Це збірник правил чи лекція?

Це побиття від вашого захисника?

Чи є у ідола глиняні ноги?

Дім — це те, що ви робите

Так кажуть усі мої друзі

Але я рідко бачу їхні будинки в ці темні дні

Деякі з них — равлики

І носити будинки на спині;

Інші живуть у пам’ятниках

Котрі одного дня стануть стелажами

Я тримаю свій дім на місці

З скотчем і жерстяними прихватками;

Але я все ще відчуваю, що тут є якась інша Сила…

Той, хто розбиває дзеркала та зрушує стіни

Продовжує дивитися наскрізь

Очні щілини портретів у моїй залі

Він спустошує мою бібліотеку й торкається телефону

Я ніколи не бачив Його

Але я знаю, що Він у моєму домі

І якщо він піде

Я також не можу залишатися тут

Я вірю… е… думаю…

Ну, я не знаю…

Я живу лише в одній кімнаті одночасно

Але всі стіни – це вуха, а всі вікна – очі

Все інше чужі

"Додому" — це мій безсловесний спів:

Мммм!

Дайте шанс!

Я оточений м’ясом і кісткою

Я   храм життя

Я відлюдник, я трутень

І мені нудно місце, щоб бути

З таємними гірляндами навколо моєї голови

Неземна тиша порушена

У кімнаті темніє і суворе світло

Я бачу знайоме мені обличчя

Чи може це хлопець, який ніколи не з’являється

Розбите дзеркало того, що він відчуває

Просто бурмоче молитви до землі, де

Він стоїть на колінах:

«Дім — це дім — це дім — дім — дім — дім — це я!»?

Всі ви, люди, які шукаєте свої будинки

Не перекидайте свою вагу

Ви можете розбити окуляри

І якщо ви це робите, ви знаєте, що просто не можете бачити

А потім як вас знайти

Світанок дня?

День — це лише слово, яке я вживаю

Щоб тримати темноту на відстані

А люди уявні, нічого іншого не існує

Крім кімнати, в якій я сиджу

І, звісно, ​​всепроникний туман —

Іноді я задаюся питанням, чи це справжнє

Можливо, мені варто вичистити це місце

Можливо, мені варто звільнити цю вошу

Можливо, я, можливо, заберу своє життя

У межах цього тихого будинку

Іноді тут дуже страшно, іноді дуже сумно

Іноді я думаю, що зникну, іноді я думаю… я…