Pathos - Pathos

Dandoti il braccio ho sceso almeno un milione di scale

Ora Lucifero sorride e mi blocca nel ghiaccio

Quel tuo ventre di vetro dentro celava un umore letale

Riscaldava le serate col suo freddo abbraccio

Inverno lentamente mi cammina sulle membra

Lui e Silenzio fanno a gara a chi prima mi smembra

Vestito di stupore chiedi perché è gelido il mio cuore?

Amico, senza amore siamo neve senza un sole

In questa vita forse non saremo mai felici

Noi che siamo nati per avere solo cicatrici

Noi anime sfregiate che vaghiamo nelle notti

Cuciamo i tagli del passato con i nostri sogni

La luna tinge queste strade, tutto intorno tace

Ho litigato con Morfeo, non conosco pace

Non c'è una stella in cielo che non stia ridendo

Di me che affogo, immerso nel solipsismo inverso

Sui marciapiedi freddi le graziose della notte

Sorridono in silenzio per promettermi una coltre

Di respiri, ma il dolore è indissolubile

Stanotte l’unico mio bacio andrà alla solitudine

Un solitario è un pittore, non un folle o un eremita

Dipinge nei suoi occhi il vero suono della vita

Ed io proseguo, seguo il ritmo del mio polso

Se ho le scarpe consumate è ché nervoso è il cuore in torso

Fumo la terza sigaretta nell’inferno che m’aspetta

Col coltello suo d’angoscia che perfora, che m’affetta

Che costringe tra la gente piena d’oro e scevra di poesia

Io per l’uomo ho sviluppato un’idiosincrasia

L’umanità è una malattia, è in simbiosi con il male

Finta democrazia spacciata per reale

L’asfalto stanco bacia fazzoletti insanguinati

Senzatetto menati, Stato e Dio li hanno dimenticati

La Notte si allontana verso la sua antica tana

Il Giorno disperato corre per sfiorarle i fianchi

Sono due amanti che si cercano da sempre stanchi

Che mai potranno amarsi sopra petali di lana

Ed ora il cielo che si tinge rosso di dolore:

Il crepuscolo è il pianto di un proibito amore

Ed ora il vento greve e lento muove la rugiada

Ora che il cielo è gelo congedo questa strada

Entro in casa, dentro tutto è spento, scuro e morto

Col volto smorto cerco un foglio che mi dia un po' ascolto

Prendo la penna, chiudo gli occhi, voglio andare via

La pistola che ho alla tempia si chiama poesia

Premo il grilletto e giungo nell’Empireo del sentire

Qui non c'è luce, solo fiumi di rose appassite

Ne colgo una pregna del segreto respirato

E la dono, con il cuore, a chi ha colto il segreto in Pathos

È curioso, io ho conosciuto Mallarmé ancora ragazzo, ancora scolaro…

e mi battevo con i compagni, perché i miei compagni consideravano che era un

poeta oscuro, come lo è difatti e… e non lo capivo neanche io ma c’era

qualche cosa in Mallarmé che mi attraeva, c’era: sentivo che in quella poesia,

in quella poesia intensa c’era un segreto e che la poesia è poesia quando

porta il sé in segreto

Подаючи тобі руку, я спустився щонайменше мільйоном сходів

Тепер Люцифер посміхається і замикає мене в лід

Цей твій скляний живіт ховав у собі смертоносний настрій

Холодними обіймами зігрівав вечори

Зима повільно ходить по моїх кінцівках

Вони з Сайленсом змагаються, хто першим мене розчленує

Одягнений у подив, ти питаєш, чому моє серце завмерло?

Друже, без любові ми сніг без сонця

У цьому житті ми можемо ніколи не бути щасливими

Ми, народжені, щоб мати лише шрами

Ми зашрамовані душі, які блукають ночами

Ми зшиваємо розрізи минулого своїми мріями

Місяць розфарбовує ці вулиці, все навколо мовчить

Я сперечався з Морфеусом, я не знаю спокою

Немає на небі зірки, яка б не смілася

Про те, як я тону, занурений у зворотний соліпсизм

На холодних тротуарах красива ніч

Вони мовчки посміхаються, обіцяючи мені ковдру

Дихання, але біль нерозбірний

Сьогодні мій єдиний поцілунок піде до самотності

Самотній – це художник, а не дурень чи відлюдник

Він малює справжній звук життя у своїх очах

І я продовжую, слідкую за ритмом свого пульсу

Якщо мої черевики зношені, це тому, що моє серце в тулубі

Я викурюю третю сигарету в пеклі, яке чекає на мене

Своїм ножем страждання, що пронизує, що ріже мене

Що змушує людей, повних золота та позбавлених поезії серед людей

Я розвинув ідіосинкразію для людини

Людяність – це хвороба, вона перебуває в симбіозі зі злом

Фальшива демократія видавалась за справжню

Втомлений асфальт цілує закривавлені хустки

Бомжів побили, Держава і Бог про них забули

Ніч віддаляється до свого давнього лігва

Відчайдушний день біжить, щоб торкнутися її стегон

Це двоє закоханих, які завжди шукали одне одного

Які ніколи не зможуть любити один одного через вовняні пелюстки

І нині небо від журби червоніє:

Сутінки – це крик забороненого кохання

І тепер важкий і повільний вітер переносить росу

Тепер, коли небо морозить, я залишаю цю дорогу

Я входжу в будинок, все всередині нудно, темно і мертво

З блідим обличчям я шукаю аркуш, який дасть мене послухати

Я беру ручку, закриваю очі, хочу піти

Пістолет, який у мене біля скроні, називається поезія

Я натискаю на курок і досягаю Емпірея почуття

Тут немає світла, лише ріки зів’ялих троянд

Я беру одну з них, пронизану таємницею

І я віддаю це серцем тим, хто зрозумів таємницю Пафосу

Цікаво, я зустрівся з Малларме, коли був ще хлопчиком, ще школярем...

і я боровся зі своїми товаришами, тому що мої товариші вважали, що він а

незрозумілий поет, як він і є, і... я теж цього не зрозумів, але він був там

було щось у Малларме, що приваблювало мене: я відчув, що в цьому вірші,

у цьому насиченому вірші була таємниця, і ця поезія є поезією, коли

тримати себе в таємниці