Гумилев - Наум Блик

Зачем они ко мне, собрались, думы?

Как воры ночью, в тихий мрак предместий,

Как коршуны- зловещи и угрюмы,

Зачем жестокой, требовали мести?

Ушла надежда, и мечты бежали,

Глаза мои, открылись от волнения,

И я читал на призрачной скрижали,

Свои слова, дела и помышления.

За то что я спокойные очами,

Смотрел на уплывающих к победам,

За то что я горячими губами,

Касался губ, которым грех не ведом…

За то что эти руки, эти пальцы,

Не знали плуга, были слишком тонки.

За то что песни- вечные скитальцы,

Томили только, горестных и звонких.

За всё теперь!

Настало время мести!

Обманный, нежный храм, слепцы разрушат…

Не думай, воры в тишине предместий,

Как нищего, во тьме, меня задушат…

Навіщо вони до мене, зібралися, думи?

Як злодії вночі, в тиху морок передмість,

Як шулі- зловісні і угрюми,

Навіщо жорстокою вимагали помсти?

Пішла надія, і мрії бігли,

Очі мої, відкрилися від хвилювання,

І я читав на примарній скрижалі,

Свої слова, справи та думки.

За що що я спокійні очима,

Дивився на спливаючих до перемог,

За що що я гарячими губами,

Торкався губ, яким гріх не відомий…

За що ці руки, ці пальці,

Не знали плуга, були надто тонкі.

За що що пісні-вічні мандрівники,

Томили тільки, сумних та дзвінких.

За все тепер!

Настав час помсти!

Обманний, ніжний храм, сліпці зруйнують…

Не думай, злодії в тиші передмість,

Як жебрака, у темряві, мене задушать…