Бродский - Наум Блик

Я всегда твердил, что судьба — игра

Что зачем нам рыба, раз есть икра

Что готический стиль победит, как школа

Как способность торчать, избежав укола

Я сижу у окна.

За окном осина

Я любил немногих.

Однако — сильно

Я считал, что лес — только часть полена

Что зачем вся дева, раз есть колено

Я всегда твердил, что судьба — игра

Что зачем нам рыба, раз есть икра

Что готический стиль победит, как школа

Как способность торчать, избежав укола

Я сижу у окна.

За окном осина

Я любил немногих.

Однако — сильно

Я считал, что лес — только часть полена

Что зачем вся дева, раз есть колено

Что, устав от поднятой веком пыли

Русский глаз отдохнет на эстонском шпиле

Я сижу у окна.

Я помыл посуду

Я был счастлив здесь, и уже не буду

Я писал, что в лампочке — ужас пола

Что любовь, как акт, лишена глагола

Что не знал Эвклид, что, сходя на конус

Вещь обретает не ноль, но Хронос

Я сижу у окна.

Вспоминаю юность

Улыбнусь порою, порой отплюнусь

Я сказал, что лист разрушает почку

И что семя, упавши в дурную почву

Не дает побега;

что луг с поляной

Есть пример рукоблудья, в Природе данный

Я сижу у окна, обхватив колени

В обществе собственной грузной тени

Моя песня была лишена мотива,

Но зато ее хором не спеть.

Не диво

Что в награду мне за такие речи

Своих ног никто не кладет на плечи

Я сижу у окна в темноте;

как скорый

Море гремит за волнистой шторой

Гражданин второсортной эпохи, гордо

Признаю я товаром второго сорта

Свои лучшие мысли и дням грядущим

Я дарю их как опыт борьбы с удушьем

Я сижу в темноте.

И она не хуже

В комнате, чем темнота снаружи

Я завжди твердив, що доля — гра

Що навіщо нам риба, раз є ікра

Що готичний стиль переможе, як школа

Як здатність стирчати, уникнувши уколу

Я сиджу біля вікна.

За вікном осика

Я любив небагатьох.

Проте — сильно

Я вважав, що ліс — лише частина поліна

Що навіщо вся діва, раз є коліно

Я завжди твердив, що доля — гра

Що навіщо нам риба, раз є ікра

Що готичний стиль переможе, як школа

Як здатність стирчати, уникнувши уколу

Я сиджу біля вікна.

За вікном осика

Я любив небагатьох.

Проте — сильно

Я вважав, що ліс — лише частина поліна

Що навіщо вся діва, раз є коліно

Що, втомившись від піднятого століттям пилу

Російське око відпочине на естонському шпилі

Я сиджу біля вікна.

Я помив посуд

Я був щасливий тут, і вже не буду

Я писав, що в лампочці — жах підлоги

Що кохання, як акт, позбавлене дієслова

Що не знав Евклід, що, сходячи на конус

Річ знаходить не нуль, але Хронос

Я сиджу біля вікна.

Згадую юність

Посміхнуся часом, часом відплюнусь

Я сказав, що лист руйнує нирку

І що насіння, впавши в поганий грунт

Не дає втечі;

що луг з поляною

Є приклад рукоблуддя, в Природі даний

Я сиджу біля вікна, обхопивши коліна

У суспільстві власної важкої тіні

Моя пісня була позбавлена ​​мотиву,

Але зате її хором не заспівати.

Не дивно

Що в нагороду мені за такі промови

Своїх ніг ніхто не кладе на плечі

Я сиджу біля вікна в темряві;

як швидкий

Море гримить за хвилястою шторою

Громадянин другосортної епохи, гордо

Визнаю я товаром другого сорту

Свої найкращі думки і дням майбутнім

Я дарую їх як досвід боротьби з задухою

Я сиджу в темряві.

І вона не гірше

У кімнаті, ніж темрява зовні