Distortion - Mount Eerie

But I don’t believe in ghosts or anything, I know that you are gone and that

I’m carrying some version of you around

Some untrustworthy old description in my memories

And that must be your ghost taking form, created every moment by me dreaming

you so

And is it my job now to hold whatever’s left of you for all time?

And to re-enact you for our daughter’s life?

I do remember when I was a kid and realized that life ends and is just over;

that a point comes where we no longer get to say or do anything

And then what?

I guess just forgotten

And I said to my mom that I hoped to do something important with my life

Not be famous, but just remembered a little more, to echo beyond my actual end

And my mom laughed at this kid trying to wriggle his way out of mortality,

of the final inescapable feral scream

But I held that hope and grew up wondering what dying means Unsatisfied,

ambitious and squirming

The first dead body I ever saw in real life, was my great-grandfather's

Embalmed in a casket in Everett, in a room by the freeway

Where they talked me into reading a thing from the Bible

About walking through a valley in the shadow of death

But I didn’t understand the words, I thought of actually walking through a

valley in a shadow, with a backpack and a tent

But that dead body next to me spoke clear and metaphor-free

In December 2001 after having spent the summer and fall traveling mostly alone

around

The country that was spiraling into war and mania, little flags were everywhere

I was living on the periphery as a twenty-three-year-old wrapped up in doing

what I wanted

And it was music and painting on newsprint

And eating all the fruit from the tree like Tarzan, or Walt Whitman Voracious,

devouring life, singing my songs

Sleeping in yards without asking permission

But that December I was shaken by a pregnancy scale

From someone that I’d been with for only one night, many states away,

who I hadn’t planned to keep knowing

A young and embarrassing over-confident animal night

And the terror of the idea of fatherhood at twenty-three destroyed my

foundation, and left me freaked out and wandering around mourning the

independence and solitude that defined me then

Though my life is a galaxy of subtleties

My complex intentions and aspirations do not matter at all

In the face of the crushing flow of actual time

I saw my ancestors as sad and misunderstood in the same way

That my descendants will squint back through a fog trying to see

Some polluted version of all I meant to be in life

Their recollections pruned by the accidents of time, what got thrown away,

and what gets talked about at night

But she had her period eventually and I went back to being twenty-three

Eleven years later I was traveling alone again on an airplane from New Zealand

to Perth, Western Australia

Very alone, so far away from you and the home that we had made

I watched a movie on the plane about Jack Kerouac, a documentary going deeper

than the usual congratulations

They interviewed his daughter, Jan Kerouac, and she tore through the history

She told about this deadbeat drinking, watching Three Stooges on TV

Not acknowledging his paternity, abandoning the child, taking cowardly refuge

in his self-mythology

And when she spoke I heard your voice telling me about the adults who had

abandoned you as a sweet kid and left you to grow precariously

And when she spoke I looked in her face and saw you looking back at me

On a tiny airplane seat screen at the bottom of the world

I saw a French-Canadian resemblance, and I heard suffering echoing

A lineage of bad parents and strong daughters withstanding

And she had black hair and freckles and pale skin just like you,

and she told the hard truth and slayed the gods just like you

I saw the cracks in the façade of posterity

I missed you so I went home

The second dead body I ever saw was you, Geneviève

When I watched you turn from alive to dead, right here in our house

And I looked around the room and asked «Are you here?», and you weren’t,

and you are not here, I sing to you though

I keep you breathing through my lungs in a constant, uncomfortable stream of

memories trailing out until I am dead too

And then eventually the people who remember me will also die

Containing what it was like to stand in the same air with me, and breathe and

wonder why

And then distortion

And then the silence of space

The Night Palace

The ocean blurring

But in my tears right now

Light gleams

Але я не вірю в привидів чи щось таке, я знаю, що ти пішов, і що

Я ношу вашу версію

Якийсь ненадійний старий опис у моїх спогадах

І це, мабуть, твій привид, що приймає форму, створений щомиті мною мрінням

ти так

І це моя робота завжди затримати все, що від вас залишилося?

І щоб відтворити вас у житті нашої дочки?

Я пригадую, коли був дитиною, і зрозумів, що життя закінчується й просто закінчується;

що настає момент, коли ми більше не можемо що говорити чи робити

І що тоді?

Мабуть, просто забув

І я сказала мамі, що сподіваюся зробити щось важливе у своєму життя

Не бути відомим, а просто запам’ятав трошки більше, щоб відлунати за межами мого фактичного кінця

І моя мама сміялася з цієї дитини, яка намагалася вирватися зі смертності,

останнього невідворотного дикого крику

Але я таив надію й виріс замислюючись, що означає вмирати Незадоволений,

амбітний і звиваний

Перше тіло, яке я бачив у реальному житті, було тілом мого прадіда

Забальзамований у крині в Еверетті, у кімнаті біля автостради

Де вони навчили мене прочитати щось із Біблії

Про прогулянку долиною в тіні смерті

Але я не зрозумів слів, я думав насправді пройти через a

долина в тіні, з рюкзаком та наметом

Але те мертве тіло поруч зі мною говорило чітко й без метафор

У грудні 2001 року, провівши літо та осінь, подорожуючи переважно на самоті

навколо

У країні, яка крутилась у війні та манії, скрізь були маленькі прапорці

Я жив на периферії, як двадцятитрирічний хлопець, закутаний у робити

що я бажав

І це музика та малювання на газетному папері

І з’ївши всі плоди з дерева, як Тарзан чи Уолт Вітмен Ненажерливий,

пожираючи життя, співаючи мої пісні

Спати у дворах, не питаючи дозволу

Але того грудня мене сколихнула шкала вагітності

Від когось, з ким я був лише одну ніч, далеко від багатьох штатів,

про кого я не планував знати далі

Ніч молодих і сором’язливих надто самовпевнених тварин

І жах перед ідеєю батьківства в двадцять три роки знищив мене

фундамент, і залишив мене зляканим і блукаючи в жалобі

незалежність і самотність, які визначили мене тоді

Хоча моє життя — це плеяда тонкощів

Мої комплексні наміри та прагнення не мають взагалі значення

Перед обличчям нищівного потоку реального часу

Я бачив своїх предків сумними й нерозумними так само

Що мої нащадки будуть мружитися крізь туман, намагаючись побачити

Якась брудна версія всего, чим я хотів бути у житті

Їхні спогади, обрізані випадковостями часу, тим, що було викинуто,

і про що говорять уночі

Але згодом у неї були місячні, і я повернувся до 23 років

Через одинадцять років я знову літав сам на літаку з Нової Зеландії

до Перта, Західна Австралія

Дуже самотній, так далеко від вас і дому, який ми створили

Я дивився фільм в літаку про Джека Керуака, документальний фільм, який глибше

ніж звичайні вітання

Вони взяли інтерв’ю у його дочки Ян Керуак, і вона розірвала історію

Вона розповіла про цю безглузду випивку, дивлячись по телевізору Three Stooges

Невизнання свого батьківства, відмова від дитини, боягузливий притулок

у своїй самоміфології

І коли вона заговорила, я чув твій голос, який розповідав про дорослих, які мали

покинув вас, як милу дитину, і залишив вас ненадійно рости

І коли вона заговорила, я подивився в обличчя й побачив, що ти дивишся на мене

На крихітному екрані сидіння літака в нижній частині світу

Я бачив франко-канадську подібність, і чув, як відлуння страждання

Рід поганих батьків і сильних дочок, які витримують

І в неї було чорне волосся, веснянки і бліда шкіра, як і ти,

і вона сказала сувору правду і вбила богів, як і ти

Я бачив тріщини на фасаді нащадків

Я скучив за тобою, тому пішов додому

Другим мертвим тілом, яке я бачив, була ти, Женев’єв

Коли я бачив, як ти перетворюєшся з живого на мертвого, прямо тут, у нашому домі

І я оглянув кімнату й запитав: «Ти тут?», а ти ні,

а тебе тут немає, я тобі співаю

Я тримаю вас дихати моїми легенями постійним, незручним потоком

спогади спливають, поки я теж не помру

І згодом люди, які пам’ятають мене, теж помруть

Містить те, як це стояти на одному повітрі зі мною, дихати й

цікаво чому

А потім спотворення

А потім тиша космосу

Нічний палац

Океан розпливається

Але зараз у моїх сльозах

Світлі відблиски