Manteau rouge (1979) - Manset

Puisqu’on m’a demandé de tenir son bras

Et de voir l’aiguille s’enfoncer,

On n’a pas toujours de la chance

On se penche, on tombe, on avance.

On enfile le manteau rouge, et les arbres bougent et le ciel va tomber.

On sait pas demain, quel jour, quelle heure, ça va s’arrêter.

On se cache, on rampe, on avale, on se donne du mal à tenir debout.

On regarde en face, et le danger passe, alors y a qu’a tendre le cou.

De l’autre côté de la frontiêre,

Où les bananiers sont tombés,

On trouve des casques et des civières,

Les jeeps des brancardiers.

On est tous pareils, on n’a rien d’autre à faire

Que d'écrire sur un bout d’papier

La vie qu’on mène à l’autre bout d’la terre

Pendant qu’on voit les bombes tomber

Mais, de l’autre côté de le riviêre,

T’as des hommes qui mangent des chiens,

Des femmes qu’ont peur de la lumière,

Qu’ont plus de lait dans les seins.

On s’dépêche, on arrive et on passe devant.

Y a p'être quelque chose à voir.

On s’arrête au bord du trou brûlant.

T’as quelqu’un qui vend à boire.

On enfile le manteau rouge, et les arbres bougent et le ciel va tomber.

On sait pas demain, quel jour, quelle heure, ça va s’arrêter.

On se cache, on rampe, on avale, on se donne du mal à tenir debout.

On regarde en face, et le danger passe, alors y a qu’a tendre le cou

Mais de l’autre côté de la frontiêre,

Où les bananiers sont tombés

On n’a pas toujours de la biêre.

On s’demande c’qui s’est passé.

Mais, ferme les yeux, éteint la p’tite lumière,

Qu’on se souvienne plus de rien,

Ni des femmes tombées dans les rizières,

Ni les enfants morts de faim.

Un jour dans un fauteuil avec un cigare

'Bord de la Méditerranée,

T’as des tas d’gens qui viendrons pour me voir

Pour me d’mander de raconter

Mais y aura rien de plus pourri que ma mémoire.

Je n’saurai même plus compter.

Ma vie s’ra plus qu’un grand trou noir

Avec des cadavres enterrés.

On enfile le manteau rouge…

Так як мене попросили потримати його під руку

І побачити, як голка тоне,

Нам не завжди щастить

Нахиляємося, падаємо, рухаємося вперед.

Ми одягнемо червоне пальто, і дерева ворушаться, і небо впаде.

Ми не знаємо, завтра, в який день, о котрій годині воно припиниться.

Ми ховаємося, ми повзаємо, ми ковтаємо, ми боремося стояти.

Дивишся в обличчя, і небезпека мине, тому просто витягни шию.

По той бік кордону,

де впали бананові дерева,

Є шоломи і носилки,

Джипи носилок.

Ми всі однакові, нам більше нічого робити

Потім напишіть на аркуші паперу

Життя, яке ми живемо на іншому кінці землі

Поки ми бачимо, як падають бомби

Але через річку,

У вас є люди, які їдять собак,

Жінки бояться світла,

Що мають більше молока в грудях.

Поспішаємо, приходимо і проходимо.

Може є що подивитись.

Зупиняємося біля краю палаючої ями.

У вас є хтось, хто продає напої.

Ми одягнемо червоне пальто, і дерева ворушаться, і небо впаде.

Ми не знаємо, завтра, в який день, о котрій годині воно припиниться.

Ми ховаємося, ми повзаємо, ми ковтаємо, ми боремося стояти.

Дивимося в обличчя, і небезпека мине, тому просто витягни шию

Але по інший бік кордону,

де впали бананові дерева

У нас не завжди є пиво.

Нам цікаво, що сталося.

Але закрий очі, вимкни маленьке світло,

Нехай нічого не згадується,

Ні жінок, що впали на рисових полях,

Так само як і голодуючі діти.

День в кріслі з сигарою

«Край Середземного моря,

У вас є купа людей, які прийдуть до мене

Щоб попросити мене розповісти

Але не буде нічого гнилішого за мою пам'ять.

Я вже навіть рахувати не можу.

Моє життя буде більше, ніж велика чорна діра

Із закопаними трупами.

Одягаємо червоне пальто...