The Surgeon and the Scientist - La Dispute

Don’t call this an art project.

This is science, this is progress.

And don’t pretend these are heartfelt words, we are

Children dressed as surgeons but disturbed by the sight of our scars.

And now we carry scalpels to trace the scarring resting somewhere

On the line between my house, your heart and into your home.

Where you lay sleeping like a ceiling fan in winter,

Gently turning as the wind reaches it’s fingers through the window

Just to hold you, like I held you.

Pressed like a rose between my fingers or like stones

I keep in pockets meant to weigh me underwater.

These scars will fade away but never disappear, my dear.

We’ll raise our fists like lightning to rods to god and

If he strikes us down,

Then he strikes us down.

But first, let him hear us speak:

We are like the legacy of thunderstorms we watched and swore in doorways,

«we will never be the same again.»

I can feel you healing and I hate it,

(Like a harpist without hands you only bang the strings

You used to love to touch so much)

To hear the dissonance drain violently and then dissolve

Like all the songs I sang but never once could make you smile.

My god, I would kill to make you smile.

And reach out to my hands, soft and frail,

To make good on the love that you swear still exists, and still thrives

Though we’ve buried our bodies in blood (and old lies,

Like, «I'm fine"and «you look so much better than him»

But don’t trust the surgeon with your heart,

She’s drunk and sips from poison cups, and

Don’t you trust the scientist,

He says «life-is-like-a-wineglass"as he spills his drink

Like secrets

All across your dress and says:

«my dear, I must confess, I never thought you ever knew what love was like for

real.

I never thought you needed me.")

Не називайте це художнім проектом.

Це наука, це прогрес.

І не вдавайте, що це щирі слова, ми є

Діти, одягнені як хірурги, але стурбовані виглядом наших шрамів.

А тепер ми носимо скальпелі , щоб відстежити шрами, які десь залишилися

На лінії між моїм будинком, твоїм серцем і твоєю домівкою.

Там, де ти лежиш і спиш, як стельовий вентилятор взимку,

Плавно повертаючись, коли вітер досягає його пальців у вікно

Просто обіймати тебе, як я тримав тебе.

Втиснута, як троянда між моїми пальцями або як каміння

Я тримаю у кишенях, призначених для зважування мене під водою.

Ці шрами зникнуть, але ніколи не зникнуть, моя люба.

Ми піднімемо кулаки, як блискавка на палиці до бога і

Якщо він вдарить нас ,

Потім він вбиває нас.

Але спочатку нехай він почує, як ми говоримо:

Ми як спадок гроз, які спостерігали та клялися в дверних прорізах,

«ми більше ніколи не будемо такими, як були».

Я відчуваю, як ти зцілюєшся, і ненавиджу це,

(Як арфіст без рук, ви тільки стукаєте по струнах

Раніше ти так любив доторкатися)

Щоб почути, як дисонанс бурхливо стікає, а потім розчиняється

Як і всі пісні, які я співав, але жодного разу не міг змусити вас посміхнутися.

Боже мій, я б убив, щоб ти посміхнувся.

І простягнись до моїх рук, м’яких і тендітних,

Щоб заспокоїти любов, про яку ви клянетеся, що все ще існує й процвітає

Хоча ми поховали свої тіла в крові (і старій брехні,

Наприклад, «у мене все добре» і «ти виглядаєш набагато краще за нього»

Але не довіряйте хірургу своє серце,

Вона п’яна і п’є з чашок з отрутою, і

Ви не вірите вченому,

Розливаючи свій напій, він говорить «життя – як келих».

Як секрети

По всій сукні і каже:

«Мій дорогий, мушу зізнатися, я ніколи не думав, що ти колись знаєш, що таке кохання

справжній.

Ніколи не думав, що я тобі потрібен".)