Future Wars - La Dispute

(Crows, wipe the blood from the end of your claws.

Said the vulture

Lets gather like storms for the war.

Crows, as the night turns its skin into coal,

Dark as corpses but cluttered with gold.

They will label you thieves, wolves, and whores

but you are nothing less than angels,

cast down and covered in black.)

Ain’t this the bloodiest mess in the world?

Said the virgin, a torn little girl.

Boy, you went and made a sweet wreck of my soul, and I’ve already forgiven you.

And blood was running down

Her dress in streams into her hands where she

Was stitching on the flesh had left

In sections on the carpet near a bed that

Never slept while she was sleeping

In her clothes that he had laid with on

The floor with all his fingers crossed

In hoping that that distance

Wouldn’t grow.

But how it grew,

And how it hurt,

And how it hallowed every memory had

Never felt was threatened by a thing the world

Could conjure up to kill them, but he let it kill them

What a bunch of fools we lovers are.

And now shes smiling, with her self put back together,

just a shadow of the past before the war.

All sewn together, like a city sick from storms

and sick of waiting for a god to call the floods out of her home.

what a bunch of fools we lovers are

when tempted by the taste of flesh.

«My boy, you are nothing more than a thief and a whore

in a suit of the finest of armor."laughed the vulture.

«Pathetic little child, I am embarrassed for you.»

(Ворони, витріть кров з кінців кігтів.

— сказав гриф

Збираймося, як бурі на війну.

Ворони, коли ніч перетворює свою шкіру на вугілля,

Темні, як трупи, але захаращені золотом.

Вони позначатимуть на вас ярликів злодіїв, вовків і повій

але ви не що інше, як ангели,

скинутий і покритий чорним.)

Хіба це не найкривавіший бардак у світі?

— сказала незаймана, розірвана маленька дівчинка.

Хлопче, ти пішов і зробив солодкий крах моєї душі, а я вже пробачив тебе.

І кров текла

Її сукня потоки в її руки, де вона

На тілі залишилися шви

У розділах на килимі біля ліжка

Ніколи не спала, поки вона спала

У її одязі, на яку він лежав

Підлога зі схрещеними пальцями

У надії, що ця відстань

Не виросте.

Але як він виріс,

І як було боляче,

І як це освятило кожен спогад

Світ ніколи не відчував загрози

Мог придумати, щоб убити їх, але він дозволив цьому вбити їх

Які ж ми, коханці, дурні.

А тепер вона посміхається, знову зібравши себе,

просто тінь минулого до війни.

Усе зшито, як місто, хворе на бурю

і набридло чекати бога викличе повінь із її домівки.

які дурні ми, коханці

коли спокушає смак м’яса.

«Мій хлопче, ти не що інше, як злодій і повія

в костюмі найтоншої обладунки», — засміявся гриф.

«Пафосна маленька дитина, мені соромно за тебе».