Гость - Ирина Богушевская

Гость мой нежданный,

сон мой разгаданный вещий.

Так сладок попутный ветер,

что вновь принес тебя — пусть на миг.

Проклятый мой, желанный!

Ты не сужден мне, не обещан.

И снова в моем покое,

как демон смятенья, возник.

Небесный дивный сад,

нам предназначенный cудьбой,

мы оба предали с тобой

и потеряли навеки

ключи от рая,

где до сих пор цветет

неутолимая любовь,

неопалимая любовь

горит, горит — и не сгорает.

Гость мой нежданный!

Память — мертва.

Но помнит кожа:

мы ныряли в любовь, как в море,

и по волнам летели в зарю!

…так близко твое дыханье.

Тысяча лет прошла — и все же:

утрата моя, отрада,

тронь меня — снова сгорю.

Гость мой нежданный,

вновь я тебя отпускаю.

Ни словом, ни взглядом

не задержу.

Не закричу «нет!»

Счастлив будь, мой желанный!

Время опять залечит раны.

До встречи, странник, —

вновь через тысячу лет.

Гість мій несподіваний,

сон мій розгаданий речей.

Так солодкий попутний вітер,

що знову приніс тебе - нехай на мить.

Клятий мій, бажаний!

Ти не суджений мені, не обіцяний.

І знову в моєму спокої,

як демон сум'яття, виник.

Небесний чудовий сад,

нам призначений долею,

ми обидва зрадили з тобою

і втратили навіки

ключі від раю,

де досі цвіте

невгамовне кохання,

неопалиме кохання

горить, горить - і не згорає.

Гість мій несподіваний!

Пам'ять - мертва.

Але пам'ятає шкіра:

ми пірнали в любов, як у море,

і по хвилях летіли в зарю!

…Так близько твоє дихання.

Тисяча років минула — і все ж:

втрата моя, втіха,

торкни мене — знову згорю.

Гість мій несподіваний,

знову я тебе відпускаю.

Ні словом, ні поглядом

не затримаю.

Не закричу «ні!»

Щасливий будь, мій бажаний!

Час знову залікує рани.

До зустрічі, мандрівнику,

знову через тисячу років.