Пара крыльев - Эйсик, Рем Дигга

Мрак — это друг мой, кулак и клинок,

Пускает враг лиловый поток, падаль у ног,

Афина правит тут так или эдак, мал был и ведал.

Это наг без советов ее, и не нам менять те заветы,

Иезикиль и мы, — отрезок в миллионы миль,

И быть отрезанными — значит с другими дружить.

Все не так, спора нет, Вифлеема больше как города нет,

И мой безумный букет — короток лет,

Но я горд, что подняты наши бороды вверх,

И на новый нападок дарю стали холод и смех,

Голод и смерть, будут заколоты все, будет век боли, потерь,

Коли я — зверь, коли Афина — везде,

Верю, она оправдает смерть, хотя не знаю чем,

Будет передел перемен, день перед тем, как в тлен,

Обращусь я кровью испачканный, с рубленной раной,

Узнаю Иезикиль спускался зачем.

Из комнаты в комнату,

Делаю шаг, как кобра,

Стар, как Акрополь, и книга веков «Некрономикон»,

Аминь, а-ха-ха-ха, но ни запечатлен иконами.

Окно на Мир открой на миг,

Ведь веет обидой, кровью Давида,

Испарением зарина,

Не Афина ль, покинула свой обитель?

Теперь в пике, в блике Света,

Я вхожу в слоя атмосферы,

Земли рытой, и там,

Моё имя скрыто, Иезикиль.

Да, минуло миллион лет,

Мне бы мула и в Вифлеем,

Но ударом откинуло к Мекке…

Алла, открывай веки!

Умело, рука жажды потери,

Отделяла имена от тел,

Эмиры, Иуды, Саввы, Игори и Кириллы

Взлетали вверх!

Морок - це друг мій, кулак і клинок,

Пускає ворог фіолетовий потік, падаль біля ніг,

Афіна править тут так чи так, малий був і знав.

Це наг без порад її, і не нам міняти ті завіти,

Ієзикіль і ми — відрізок у мільйони миль,

І бути відрізаними — отже, з іншими дружити.

Все не так, суперечки немає, Віфлеєму більше як міста немає,

І мій шалений букет — короткий рік,

Але я гордий, що піднято наші бороди вгору,

І на новий напад дарю стали холод і сміх,

Голод і смерть, будуть заколоті всі, буде вік болю, втрат,

Коли я звір, коли Афіна скрізь,

Вірю, вона виправдає смерть, хоч не знаю чим,

Буде переділ змін, день перед тим, як у тлін,

Звернуся я кров'ю забруднений, з рубаною раною,

Впізнаю Єзекікіль спускався навіщо.

З кімнати до кімнати,

Роблю крок, як кобра,

Старий, як Акрополь, і книга століть «Некрономікон»,

Амінь, а-ха-ха-ха, але не відображений іконами.

Вікно на Світ відкрий на мить,

Бо віє образою, кров'ю Давида,

Випаровуванням зарину,

Чи не Афіна, покинула свій обитель?

Тепер у піку, у відблиску Світла,

Я входжу до шару атмосфери,

Землі ритою, і там,

Моє ім'я приховано, Ієзикіль.

Так, минуло мільйон років,

Мені б мула і у Віфлеєм,

Але ударом відкинуло до Мекки.

Алла, відкривай повіки!

Вміло, рука спраги втрати,

Відокремлювала імена від тіл,

Еміри, Юди, Сави, Ігорі та Кирили

Злітали вгору!