Near dark - Agathodaimon

This is a world blessed by the victims

Of carnal tragedy

The humans ritual of love and adoration

Dense-woven history

Sentiments decide existance, the artwork that I’ve bled

Bizarre she defined her presence

With the lament of the undead

When her eyes have bathed in danger

And the moon had new design

In the cradle of our desire all the blood has turned to wine

But the love no longer remained than just a stir to survive

In this labyrinth of perfidity for my mistress to recover

I’ll forever strive…

Dem Sterbenden — die Hoffnung

Dem Propheten — Der Fluch

Der Liebe — die Dichtung, die dem Sterben entsprung…

The night is crystal clear — words are sent from pictures

Sounds that I can’t hear — as weakness wins my body

Selling cheap my soul — and its bleeding heart

Eclipsing the whole — planet, history and light…

Sometimes, when the sun hides in the back of the earth

When the hungry souls, to whom pain gave birth

Embalm their coldness with the blood’s warmth… then

I can clearly hear the calling of a lonely and distant star

In the shade of the abhorrent

Yet in the still of the nights — In the still of the moment

When the moment dies

There she gently approaches

With the new meaning of life…

In a haze of hazard, in the withering chill

Baleful’s the passion, when hearts stand still

A flood of sentiments entwined

Rattle thru my falling soul

I slumber against the spirit of time

Like a stranger in a foreign world!

In a park, along the alleys, stained with blood and tears

In the hour, when dusk disperses

Its colors on the white statues

Then I’ll wander as a phantom of the posthumous regrets

And my fiery lips I’ll freeze

With the kiss of these unrivalled statues

«Si-n asta noapte sfirsese printr-un sarut

Poeme — agonizate de-un infinit si-un inceput»

«The all-engulfing dawn of habitude shows his claws again-

Do you still remember our oath?

— Til light do us part!?»

Come forth, Feline

Mere moment of melancholy

Drink deep of my desire

The quenchless fire

That unites our tameless embers…

Come forth, Feline

Tortured by our final duet

Let thy pale fingers slide on the petals of the flowers

That thee stained with mortal, coagulated blood…

On the walls, midnight closes even the stoical eyes

Of the unsleeping portraits

And the white-eye of a lonely candle falls asleep

Into its own startling solitude…

Silent heart desires

The balm that drives away the human waste

Oh come, infidel duchess

Shrouds of frost fall furiously down… of thee I taste again

Deciphering eternity of its ruined scripts

Of the tenebrious river I pleasantly sip

Upon lifeless leaves autumn has banished

Arises my lovelorn aura’s odyssey

«Un ornic cu rostiri funebre, suna amiaza-ndirjit

Iar ceru-mprastia tenebre, peste parcul amortit»

…Returned into that park as a whole

Under the questioning eyes of stars and heavens

Dreaming away on the lost love I’ve recovered

Death suddenly rises

Annoyed that he couldn’t save me He turns pale from envy

The seasons vanish and so does this story

As the same poets hand raises the pen

He pictured this spectacle with…

The actors fade on the dreary alleys of that elder park

Only two nightshades remaining —

Celebrating the sunset of ages while their sullen laughter

Lustfully haunts the mortal seeds of ruin…

Nights were crystal clear — words were sent from pictures

The colors have seared — these pages, whereas

The darkest hour revealed — the mysterious hand

Which dutifully sealed

This episode’s arcane End.

Це світ, благословений жертвами

Плотської трагедії

Людський ритуал любові й обожнювання

Щільно сплетена історія

Почуття вирішують існування, твір мистецтва, який я знекровив

Дивно вона визначила свою присутність

З плачом нежиті

Коли її очі купаються в небезпеці

І місяць мав новий дизайн

У колисці нашого бажання вся кров перетворилася на вино

Але любов більше не залишалася, як просто бажання вижити

У цьому лабіринті віроломства, щоб моя господарка одужала

Я буду вічно прагнути…

Dem Sterbenden — die Hoffnung

Dem Propheten — Der Fluch

Der Liebe — die Dichtung, die dem Sterben entsprung…

Ніч кришталево ясна — слова посилаються з картинок

Звуки, які я не чую — оскільки слабкість перемагає моє тіла

Продам дешево свою душу — і її серце, що кровоточить

Затьмарення всього — планети, історії та світла…

Іноді, коли сонце ховається в задній частині землі

Коли голодні душі, яких біль народила

Забальзамуйте їх холод теплом крові… тоді

Я виразно чую поклик самотньої та далекої зірки

У тіні огидного

Але в тиші ночі — У тиші моменту

Коли мить вмирає

Там вона ніжно підходить

З новим сенсом життя…

У туманці небезпеки, в в’янучому холоді

Жахлива пристрасть, коли серця стоять на місці

Потік почуттів переплітається

Прогриміть крізь мою душу, що падає

Я дрімаю проти духу часу

Як чужий у чужому світі!

У парку, уздовж алей, заплямованих кров’ю та сльозами

У годину, коли розходяться сутінки

Його кольори на білих статуях

Тоді я блукаю, як привид посмертного жалю

І мої вогняні губи я замерзну

З поцілунком цих неперевершених статуй

«Si-n asta noapte sfirsese printr-un sarut

Poeme — agonizate de-un infinit si-un inceput»

«Всепоглинаючий світанок звички знову показує свої кігті-

Ви ще пам’ятаєте нашу клятву?

— Поки світло нас розлучить!?»

Виходь, котяче

Проста хвилина меланхолії

Випийте з мого бажання

Незгасний вогонь

Це об’єднує наші неприручні вуглинки…

Виходь, котяче

Замучений нашим останнім дуетом

Нехай твої бліді пальці ковзають по пелюстках квітів

Що ти заплямований смертельною, згорнутою кров'ю...

На стінах опівніч закриває навіть стоїчні очі

З портретів несплячих

І засинає біле око самотньої свічки

У власну дивовижну самотність…

Тихе серце бажає

Бальзам, який відганяє людські відходи

О, прийди, невірна герцогине

Скунами морозу шалено падають... твоєї я знову куштую

Розшифровуючи вічність його зруйнованих сценаріїв

З хмурої річки я приємно сьорбаю

На неживе листя осінь прогнала

Виникає одіссея моєї коханої аури

«Un ornic cu rostiri funebre, suna amiaza-ndirjit

Iar ceru-mprastia tenebre, peste parcul amortit»

...Повернувся в цей парк цілим

Під запитальними очима зірок і небес

Мріючи про втрачене кохання, яке я повернув

Смерть раптово встає

Роздратований, що він не зміг мене врятувати Він блідне від заздрості

Пори року зникають і ця історія теж

Як ті самі поети, рука піднімає перо

Він зобразив це видовище з…

Актори зникають на похмурих алеях цього старого парку

Залишилося лише два пасльони —

Святкують захід віків під їхній похмурий сміх

Пожадливо переслідує смертні насіння руїни…

Ночі були кришталево чистими — слова йшли з картинок

Кольори згоріли — ці сторінки, тоді як

З’явилася найтемніша година — таємнича рука

Який сумлінно запечатаний

Таємний кінець цього епізоду.