Золотые львы - Зоопарк

Я не знал, куда я шел, но я шел с тобой,

И ветер почему-то всегда дул мне прямо в грудь.

И когда дорогу преградил обрыв,

Я не смог найти в себе сил, чтоб в него заглянуть.

Ты видела шрамы на моих руках,

Но чужие раны не так глубоки,

И мой огонь горел, он горит и сейчас,

Но праздники были еще далеки,

Они не наступили…

И солнце садилось в горящую нефть,

И тень твоя стала короче других теней.

И всадник подъехал к моим дверям,

Но он не принес от тебя никаких новостей.

И ангелы осени были в тысячу раз

Добрей, чем ангелы весны.

Но чем холодней становилась зима,

Тем теплей становились сны.

Они меня согрели…

И я проснулся посредине реки,

Думая о том, как часто все бывает не так.

Течение несло меня на скалу,

А с берега я слышал лай голодных собак.

И я тонул, но ты не могла,

А может не хотела меня спасти.

Но тот, который стоял на мосту,

Зачем-то сказал, куда мне грести.

И я выплыл…

Я так давно не знал покоя,

Что я успел забыть, что такое покой.

И я поцеловал золотого льва,

Который охранял границу между мной и тобой.

И в этот час рыбы легли на дно,

И дождь уснул в молчанье травы.

Я знал — другого не дано,

Но кто мог, что это скажешь мне ты.

Ты сказала…

Ты сделала больно всем, кого я любил,

И молчанье твое было слишком похоже на ложь,

Но мне важно лишь то, что ты жива,

Мне наплевать на то, с кем ты живешь!

Вчера ты спросила, как мои дела,

И я не знал, что ответить тебе.

И я подлил тебе вина,

Но почему-то забыл подлить его себе.

Я забыл…

Но время идет, и не ждет никого,

И как я ни старался, я не смог ничего забыть.

И все мои друзья живут рядом со мной,

Но меня удивляет, как они могут так жить?

Я не знав, куди я йшов, але я йшов з тобою,

І вітер чомусь завжди дув мені прямо в груди.

І коли дорогу перегородив урвище,

Я не зміг знайти в собі сил, щоб у нього заглянути.

Ти бачила шрами на моїх руках,

Але чужі рани не такі глибокі,

І мій вогонь горів, він горить і зараз,

Але свята були ще далекі,

Вони не наступили…

І сонце сідало в палаючу нафту,

І тінь твоя стала коротшою за інші тіні.

І вершник під'їхав до моїх дверей,

Але він не приніс від тебе жодних новин.

І ангели осені були в тисячу разів

Добре, ніж ангели весни.

Але чим холоднішала зима,

Тим тепліше ставали сни.

Вони мене зігріли.

І я прокинувся посередині річки,

Думаючи про те, як часто все буває не так.

Течія несла мене на скелю,

А з берега я чув гавкіт голодних собак.

І я тонув, але ти не могла,

А може не хотіла мене врятувати.

Але той, який стояв на мосту,

Навіщо сказав, куди мені грести.

І я виплив...

Я так давно не знав спокою,

Що я встиг забути, що таке спокій.

І я поцілував золотого лева,

Який охороняв кордон між мною та тобою.

І в цю годину риби лягли на дно,

І дощ заснув у мовчання трави.

Я знав — іншого не дано,

Але хто міг, що це скажеш мені ти.

Ти сказала…

Ти зробила боляче всім, кого я любив,

І твоє мовчання було надто схоже на брехню,

Але мені важливо лише те, що ти жива,

Мені наплювати на те, з ким ти живеш!

Вчора ти спитала, як мої справи,

І я не знав, що відповісти тобі.

І я підлив тобі вина,

Але чомусь забув підлити його собі.

Я забув…

Але час іде,і не жде нікого,

І як я ні старався, я не зміг нічого забути.

І всі мої друзі живуть поруч зі мною,

Але мене дивує, як вони можуть так жити?