Дом - Вячеслав Ковалёв

Этот дом дышал тобой

И хранил твое тепло.

Как-то все само собой

Сквозняками унесло,

Растащило по углам,

Разметало в пух и прах…

И с обидой пополам

Поселился в доме страх.

А потом была зима.

Дом качался на ветру,

От тоски сходил с ума,

Все твердил: «Умру, умру».

Лифт взмывал на этажи…

Стены были так тонки,

И вонзались, как ножи,

Посторонние звонки.

А еще была мечта,

Что однажды ты придешь.

Разным прочим не чета

Дом, в котором ты поймешь,

Что дышал одной тобой

И хранил твое тепло

Как-то так, само собой.

Впрочем, это и спасло.

Цей будинок дихав тобою

І зберіг твоє тепло.

Якось все само собою

Протягами віднесло,

Розтягло по кутах,

Розмітало в пух і прах…

І скривдою навпіл

Оселився в будинку страх.

А потім була зима.

Будинок гойдався на вітрі,

Від туги сходив з розуму,

Все твердив: "Помру, помру".

Ліфт злітав на поверху…

Стіни були такі тонкі,

І встромлялися, як ножі,

Сторонні дзвінки.

А ще була мрія,

Що одного разу ти прийдеш.

Різним іншим не

Будинок, в якому ти зрозумієш,

Що дихав однією тобою

І зберіг твоє тепло

Якось так само собою.

Втім, це й врятувало.