Она - T9

Сны реками прошлого текут к тебе,

Смывая дни… И слезы тают на руке.

Моя душа одна танцует грустный вальс,

И лишь печаль ей тянет руку каждый час…

Пустой февраль забрал меня в свою постель,

Укрыл зимой и запер холодами дверь,

Совсем одна… И даже тень забрала темнота,

А звезды падают с небес меняя города.

Твои глаза горят теперь чужим огнем,

А сердце бьется в чей-то незнакомый дом,

Ты далеко… И нет с тобою наших дней,

В которых таяли мы с каждым днем сильней!

Моя любовь сгорит вместе со мной дотла,

Остынет пеплом… И дымом растворит века,

И те слова, что ты шептал так нежно мне,

Будут лететь над миром нотами во тьме.

Память резала чувства!

Не спала ночами!

После любви — тишина, после любви — грусть!

Таяла словно снег перед его глазами…

Искала смысл жизни, проклиная пустую верность!

Среди молчанья стен она искала ответы:

«Остановите дни!!!

Мне не спокойно тут!»,

Искала, билась всердцах, снова срывала одежды —

Не получалось забыть прикосновения рук…

…Она, гуляла алыми днями, реками рокируя раны,

Во все стороны поровну с ветром, метр за метром!

Голосом гордым, дымом говорила с городом:

«Куда пропал он!!?

И за каким забором дом!?».

Потом по нотам слезы грозами грузят глаза,

А за окном погода кодами колдует холода…

Она бежала, не веря, что кончилась ода.

Одна в зиме пустой коротала года!

Но мое сердце с тобой, и мой покой

Унесли сны в холодный дом свой…

И я теряю себя среди сонных домов,

Среди стеклянных глаз и пустых слов!

Ты где-то там далеко, но все равно

Я буду помнить тебя, хоть это нелегко…

Буду писать письма и отправлять в никуда,

Снова сжигать дни и снова ждать Когда…

Сни ріками минулого течуть до тебе,

Змиваючи дні… І сльози тануть на руці.

Моя душа одна танцює сумний вальс,

І лише сум їй тягне руку щогодини…

Порожній лютий забрав мене в свою постіль,

Укрив узимку і замкнув холодами двері,

Зовсім одна… І навіть тінь забрала темрява,

А зірки падають з небес змінюючи міста.

Твої очі горять тепер чужим вогнем,

А серце б'ється в чийсь незнайомий будинок,

Ти далеко... І немає з тобою наших днів,

У яких танули ми з кожним днем ​​сильніше!

Моє кохання згорить разом зі мною вщент,

Охолоне попелом... І димом розчинить повіки,

І ті слова, що ти шепотів так ніжно мені,

Летітимуть над світом нотами у темряві.

Пам'ять різала почуття!

Не спала ночами!

Після кохання - тиша, після кохання - сум!

Танула як сніг перед його очима.

Шукала сенс життя, проклинаючи порожню вірність!

Серед мовчання стін вона шукала відповіді:

«Зупиніть дні!

Мені не спокійно тут!»,

Шукала, билася в серцях, знову зривала одягу.

Не виходило забути дотику рук…

…Вона, гуляла яскраво-червоними днями, ріками рокуючи рани,

На всі боки порівну з вітром, метр за метром!

Голосом гордим, димом говорила з містом:

«Куди пропав він!!?

І за яким парканом будинок!?».

Потім по нотах сльози грозами вантажать очі,

А за вікном погода кодами чаклує холоди.

Вона бігла, не вірячи, що скінчилась ода.

Одна в зиму порожній коротала року!

Але моє серце з тобою, і мій спокій

Винесли сни в холодний будинок свій...

І я втрачаю себе серед сонних будинків,

Серед скляних очей та порожніх слів!

Ти десь там далеко, але все одно

Я пам'ятатиму тебе, хоч це нелегко...

Писатиму листи і відправлятиму в нікуди,

Знову спалювати дні і знову чекати Коли…