Черновики грусти - T9

Ожидание тепла, красивые глаза

Замела снегом зима, годы свели с ума…

Я потерял сердце где-то на крышах домов,

Когда искал Бога, но я не помню слов.

Музыка голоса, седых дней проза,

Словно заноза внутри, дарит глазам слезы.

Боль сжимает кулаки, я смотрю выше неба,

Зачем мне быть в днях?

Остановиться мне бы…

Я не хочу улетать, лучше останусь здесь.

Солнце, пришли мне силы или добрые вести!

Темные птицы, фонари, в воздухе запах ночи,

Люди живут в темницах, внутри судьбы порчи.

А я забыл про руки, я внутри стихов,

Зря хотел найти в себе исток порочных снов,

Листая дней сезоны… Внутри грустных глаз

Зародилось стекло, но время смоет все!

Я сжигал себя вновь, я замерзал ночами…

В голове бездна, тупая пропасть без дна.

И чего я жду?

Я понял бесконечность!

Кто-то смеется сверху, кидает умные речи,

Но не хватает чувств, чтобы вспомнить ее…

Отдать все дни опять и получить свое.

То ли время застыло, то ли вокруг люди?

Фонари гасли загорались, а я все то же вроде,

Надеюсь, но не уверен… Снова полночный ужас!

Я отдаю силы звездам или вокруг людям.

И что же дальше будет?

Осталось пол сердца!

Пол человека!

Пол мозга!

Где же в душу дверцы?!

И я тону в буднях двадцать четыре часа,

Ищу ответы на вопрос с самого первого дня,

Не понимаю, зачем я проклинаю всех?

Злоба — это диагноз на мою слабость…

На краю судьбы не смотри в глаза.

Вспомни про лед в сердце, память убьет тебя.

Тысячи дураков покоятся на дне…

Внезапная смерть!

Шрамы любви на душе!

Трясина зимы на «Вы» трет об петлю мыло!

Была да сплыла на дно, в формате моно, кабина!

Мило?

Но даже в кино — твердеет глина,

А мы пьем близких истины, кляня клины…

Мимино с экрана лил в души песни

О том, что на земле есть место, хоть части чести!

Мы как-то безвести все, все в пасти масти…

Прости!

Но я и сам с ног до головы в балласте!

Закройте пасти, гости, Господи!!!

Я ненавижу лести повести под ноты злости…

Как вы могли годами бить гвозди в спину,

После гуслей грусти вместе в августе.

Мысли вразброс, до слез хватают память за нос…

Взанос, за нас, за вкус, плюс за джаз и блюз.

Миллион заноз, вдовес, из будних проз

Дарят безумие и только пару алых роз…

«It's my choice…», — пел дружище Sam

Всем тем, с кем получилось не совсем…

Чей-то плачь, и что-то вроде плена стен

На волнах 00.00 FM.

Прикрыв глаза — в тени маячат спины.

Словно смолы из сосны утекают силы.

Мечты осколки без толку несутся мимо,

Играя в домино, ведь время неумолимо…

Очікування тепла, гарні очі

Заміла снігом зима, роки звели з розуму…

Я втратив серце десь на дахах будинків,

Коли шукав Бога, але не пам'ятаю слів.

Музика голосу, сивих днів проза,

Немов скалка всередині, дарує очам сльози.

Біль стискає кулаки, я дивлюся вище неба,

Навіщо мені бути в день?

Зупинитися мені…

Я не хочу відлітати, краще залишуся тут.

Сонце, прийшли мені сили чи добрі звістки!

Темні птахи, ліхтарі, в повітрі запах ночі,

Люди живуть у темницях, усередині долі псування.

А я забув про руки, я всередині віршів,

Даремно хотів знайти в собі виток порочних снів,

Листя днів сезони… Усередині сумних очей

Зародилося скло, але час змиє все!

Я спалював себе знову, я замерзав ночами…

У голові безодня, тупа безодня.

І чого я чекаю?

Я зрозумів нескінченність!

Хтось сміється зверху, кидає розумні промови,

Але не вистачає почуттів, щоб згадати її…

Віддати всі дні знову і отримати своє.

Чи то час застиг, чи навколо люди?

Ліхтарі гасли спалахували, а я все те начебто,

Сподіваюся, але не впевнений ... Знову жах!

Я віддаю сили зіркам або довкола людей.

І що що далі буде?

Залишилося пів серця!

Стать людини!

Підлога мозку!

Де ж у душу дверцята?!

І я тону в буднях двадцять чотири години,

Шукаю відповіді на питання з найпершого дня,

Не розумію, навіщо я проклинаю всіх?

Злість - це діагноз на мою слабкість ...

На краю долі не дивися в очі.

Згадай про лід у серці, пам'ять уб'є тебе.

Тисячі дурнів спочивають на дні...

Раптова смерть!

Шрами кохання на душі!

Тряса зими на «Ви» трет об петлю мило!

Була так спливла на дно, у форматі моно, кабіна!

Мило?

Але навіть у кіно — твердіє глина,

А ми п'ємо близьких істини, кляня клинки...

Міміно з екрану лив у душі пісні

Про те, що на землі є місце, хоч частини честі!

Ми якось безвісти все, все впасти масті…

Пробач!

Але я і сам з ніг до голови в баласті!

Закрийте пащі, гості, Господи!

Я ненавиджу лестощів повести під ноти злості...

Як ви могли роками бити цвяхи в спину,

Після гуслів суму разом у серпні.

Думки вразки, до сліз хапають пам'ять за нос.

Взанос, за нас, за смак, плюс за джаз і блюз.

Мільйон скалка, вдова, з будніх проз

Дарують божевілля і тільки пару червоних троянд.

«It's my choice…», — співав дружище Sam

Всім тим, з ким вийшло не зовсім…

Чийсь плач, і щось начебто полону стін

На хвилях 00.00 FM.

Прикривши очі — в тіні маячать спини.

Немов смоли з сосни витікають сили.

Мрії уламки без толку мчать повз,

Граючи в доміно, адже час невблаганний.