Carovane - Sergio Cammariere

E' fatta!

E così presto

Rammento l’armatura

Su cui si stende il tuo vermiglio manto

Caduto al suolo nella brulicante arsura

Di mille paleontologi in disparte

Si fanno largo in mezzo alle alte mura

Uomini e donne atterriti dalla sorte

Pagano il prezzo che Libertà li accolse

Ombre nel vuoto della nomenclatura

Strisciano il fondo tra serpenti ubriachi

Occhi di madreperla e cuori infranti

Restano feriti dall’usura

Di un cielo di volatili ondeggiante

Per questo e per mutevoli sentieri

Cadono le stelle degli amanti

A ricordar' che dove tutto sembra vero

E' solo un sogno a cui si affrettano distanti

Le carovane cariche d’oblio

Lo spirito recando in altrettanti

Luoghi dove indomìto è il desìo

E la campana suona un’ora avanti

Chi può tra queste oasi di rimpianto

Dice il suo verso e giura devozione

Colui che ascolta si ferma o torna indietro

Ma non c'è niente di nuovo che si oppone

Tra me e questi lamenti di sciamani

Restano lì come impaurite oppure assorte

Le maschere dai cuori riluttanti

E i carri degli Achei pronti alla morte

Stazioni e treni sono i mesi e gli anni

Si fermano e ripartono ogni ora

Lasciando dietro a sé solo il ricordo

Di un impossibile rincorsa che avvalora

La tesi di cui qui trasformo in canto

Il segno che rimane e non consola

La mela da cui Eva staccò il morso

E più mi perdo e più mi riconosco

Готово!

І так скоро

Пам'ятаю броню

На якому розкидається твоя червона мантія

Упав на землю в люту спеку

З тисячі палеонтологів на узбіччі

Вони пробиваються крізь високі стіни

Чоловіки і жінки, налякані долею

Вони платять ту ціну, яку їх прийняла Свобода

Тіні в порожнечі номенклатури

Вони повзають по дну серед п’яних змій

Перламутрові очі і розбиті серця

Вони травмовані лихварством

Про небо пташок, що хитаються

Для цього і для зміни шляху

Падають зірки закоханих

Згадати те, де все здається правдою

Це просто мрія, від якої вони поспішають

Навантажені забуттям каравани

Дух приносячи стільки ж

Місця, де бажання незламні

А дзвінок дзвонить на годину вперед

Хто може серед цих оазис жалю

Промовляє свій вірш і клянеться у відданості

Слухач зупиняється або повертається назад

Але немає нічого нового, що протистояло

Між мною і цими стогонами шаманів

Вони залишаються там, наче налякані або поглинені

Маски з неохоче серцем

І колісниці ахейців готові на смерть

Станції та поїзди – це місяці й роки

Вони зупиняються й йдуть щогодини

Залишивши по собі лише спогад

Про неможливий розбіг, який підтверджує

Теза, яку я тут перетворюю на пісню

Знак, що залишається і не втішає

Яблуко, від якого відкусила Єва

І чим більше я втрачаю себе, тим більше впізнаю себе