Les enfants paradis - Saez

Ils étaient des sourires, ils étaient des sanglots

Ils étaient de ces rires que font les chants d’oiseaux

Ils étaient des matins quand on va bord de mer

Ils étaient cœur chagrin, ils étaient cœur lumière

Ils étaient des poèmes, ils étaient des oiseaux

Ils étaient des «je t’aime» qu’on dit bord du ruisseau

Ils étaient du café, ils étaient du bistrot

Ils étaient étrangers, ils étaient sans drapeau

Ils étaient de Paris, ils étaient de province

Ils étaient cœur de pluie qui font mon cœur qui grince

Ils étaient plein de vie, avaient l'œil du printemps

Ils étaient cœur qui rit quand le ciel est pleurant

Ils étaient des promesses, ils étaient devenir

Ils étaient bien trop jeunes, oui pour devoir partir

Ils étaient fils d’Orient ou fils de l’Occident

Enfants du paradis, enfants du Bataclan

Ils étaient cœur français ou international

Ils étaient la rosée qui pleure dessous le châle

Ils étaient des promesses, ils étaient des bourgeons

Qui font monter tristesse, ils étaient des chansons

Ils étaient des familles, ils étaient des amis

Ils étaient ce qui brille dans le ciel de la nuit

Ils étaient amoureux ceux qui se sont blottis

L’un contre l’autre, à deux contre la tyrannie

Ils étaient comme toi, ils étaient comme moi

Ils n'étaient pas guerriers mais sont morts au combat

Ils étaient cœur d’amour, ils étaient cœur qui bat

Puis qui battra toujours même en dessous la croix

Ils étaient ces amis que je connaissais pas

Ils étaient mon pays et puis le tiens je crois

Ils resteront Paris, Paris se souviendra

Toujours de ces amis, la lumière brillera

Ils s’appelaient je t’aime, ils s’appelaient jeunesse

Ils s’appelaient poèmes, ils s’appelaient tendresse

Ils s’appelaient frangines, ils s’appelaient frangins

Ils s’appelaient gamines, ils s’appelaient gamins

Ils s’appelaient la joie et puis la non violence

Ils s’appelaient je crois les enfants de la France

De tous les horizons puis de tous les prénoms

Ils s’appelaient amour, s’appelaient l’horizon

Ils s’appelaient Jacques Brel puis je crois Barbara

Ils s’appelaient le ciel, ils s’appelaient pourquoi

Toujours ici sommeille l’horreur au creux du bois

Qui rejoint l’Eternel, va l’innocent je crois

Ils étaient poings levés, ils étaient nos concerts

Ils étaient cœur serré, oui face aux tortionnaires

Ils étaient cœur d'œillets, des fleurs face aux fusils

A nos cœurs endeuillés, nous pleurons nos amis

A l’innocent qu’on tue, oui tombé sous les balles

Au soldat inconnu, sous l’horreur des mitrailles

Si sont les lettres mortes, les cantiques du chagrin

Puisque frappent à la porte les plaines de Verdun

Si sont tombés ce soir, en ce vendredi noir

Les frères de mon pays, nous laissant désespoir

Mon pays, ta culture est morte assassinée

Mais tu sais ma culture, non ne mourra jamais

Toi mon pays Molière, toi mon pays Vinci

Toi mon pays Voltaire, toi mon pays Valmy

Toi mon pays la Terre, toi mon pays Paris

Toi mon pays parterre, relève-toi mon pays

Toi mon pays lumière, toi mon pays la vie

Mon pays littéraire, mon pays triste vie

Toi mon pays mes frères, toi frère de mon pays

Comme on chérit sa mère, on chérit sa patrie

Це були посмішки, ридання

Це був той сміх, який викликає спів птахів

Були ранки, коли ми їдемо на море

То були скорботні серця, то були світлі серця

Це були вірші, це були птахи

Вони були «Я люблю тебе», що ми говоримо на краю потоку

Це була кава, це був паб

Вони були іноземними, вони були без прапорів

Вони були з Парижа, вони були з провінції

Вони були серцями дощу, від яких моє серце скрипить

Вони були сповнені життя, мали око весни

Вони сміялися серцями, коли небо плаче

Це були обіцянки, вони ставали

Вони були занадто молоді, так, щоб виїхати

Вони були синами Сходу або синами Заходу

Діти раю, діти Батаклану

Вони були французьким або міжнародним серцем

Вони були росою, що плакала під шалем

Це були обіцянки, це були бутони

Що викликають смуток, то були пісні

Вони були сім’ями, вони були друзями

Вони були тим, що сяє на нічному небі

Вони були закохані в тих, хто тулився один до одного

Один проти одного, двоє проти тиранії

Вони були як ти, вони були як я

Вони не були воїнами, але загинули в битві

Вони були серцями кохання, вони били серця

Тоді хто завжди буде бити навіть нижче хреста

Це були ті друзі, яких я не знав

Вони були моєю країною, а потім, я вірю, вашою

Вони залишаться Парижем, Париж пам'ятатиме

Завжди цих друзів світить світло

Їх називали Я люблю тебе, їх називали молодістю

Їх називали віршами, називали їх ніжністю

Їх звали братами, їх називали братами

Їх називали дітьми, їх називали дітьми

Їх називали радістю, а потім ненасильством

Їх називали, я вірю, дітьми Франції

З усіх сфер життя, а потім з усіх імен

Їх називали коханням, їх називали горизонтом

Їх звали Жак Брел, тоді я вважаю Барбарою

Їх називали небом, називали їх чому

Досі тут дрімає жах у дуплі лісу

Хто приєднається до Господа, той іде невинний, я вірю

Це були підняті кулаки, це були наші концерти

Вони були розбиті серцем, так перед обличчям мучителів

Це були серця з гвоздик, квіти, звернені до гармат

До наших скорботних сердець ми оплакуємо наших друзів

Для невинних, що ми вбиваємо, та потрапили під кулі

Невідомому солдату, під жахом картошки

Якщо мертві букви, то пісні скорботи

З тих пір, як стукають у двері рівнини Вердена

Якщо випав сьогодні ввечері, в цю чорну п’ятницю

Брати моєї країни, залишають нас у розпачі

Моя країна, твоя культура загинула вбитою

Але ви знаєте мою культуру, ні ніколи не помре

Ти моя країна Мольєр, ти моя країна Вінчі

Ти моя країна Вольтер, ти моя країна Вальмі

Ти моя країна Земля, ти моя країна Париж

Ти моя країна на землі, вставай мою країну

Ти моя країна світла, ти моя країна життя

Моя літературна країна, моя сумна життєва країна

Ви моя країна, мої брати, ви брат моєї країни

Як дорожить матір’ю, так дорожить рідним краєм