Театр - Ольга Арефьева, Ковчег

Стою и чувствую, как взрослею,

У стен есть плотность и глубина,

У плоти есть под корою змеи,

Улыбка Кали слегка злобна.

Остра печаль, одиноки черви,

Безликий сфинкс не пускает слез,

Веревка — это не просто вервие:

Внутри и так перепилен трос.

Увитый матчем щербленых кнопок

Кассир-привратник глядит в дупло,

Жует билеты, небрит и робок,

А время роли уже пошло.

Театр открыт как коробка снизу —

Видны запыленные кишки.

Пернатый клоун идет карнизом

И шлет измученные смешки.

Необычайная банальность эта антиутопия.

Учите текст, шевеля глазами,

Пока предсердие ловит такт.

Наш главный чем-то все время занят,

Не надо плакать, у нас аншлаг.

Ступни к стропилам небес прижаты,

Башка стучит в мировое дно,

Извне все это висит как вата,

А изнутри — как в гробу темно.

Красива участь кривых амуров,

Босых цариц в зоопарке сцен.

Ты эпизод — ты взлетаешь хмуро

И попадаешь не в плоть, а в плен.

А наверху — все пески, да точки,

Овалы, клетки, щенки химер…

Ты не попал в них настолько точно,

Что аплодировал весь партер.

Необычайная банальность эта антиутопия.

В глазах по лампочке, в ребрах дырка,

Астральный ветер, картонный член.

Я сирота, я умею зыркать,

И нажимать, и стрелять с колен.

Ты будешь в платье из красных буден

Кружить смещенный ногами пол,

Но ты не знаешь, кто эти люди,

К которым ты, наконец, пришел!

Стою і відчуваю, як дорослішаю,

У стін є щільність і глибина,

У плоті є під корою змії,

Посмішка Калі злегка злісна.

Гостра сум, самотні черв'яки,

Безликий сфінкс не пускає сліз,

Мотузка — це не просто вервіє:

Всередині і так перепиляний трос.

Повитий матчем щерблених кнопок

Касир-брамник дивиться в дупло,

Жує квитки, небрит і робок,

А час ролі вже пішов.

Театр відкритий як коробка знизу

Видно запилені кишки.

Пернатий клоун йде карнизом

І шле змучені смішки.

Надзвичайна банальність ця антиутопія.

Вчіть текст, ворушачи очима,

Поки що передсердя ловить такт.

Наш головний чимось весь час зайнятий,

Не треба плакати, у нас аншлаг.

Ступні до кроквей небес притиснуті,

Башка стукає в світове дно,

Ззовні все це висить як вата,

А зсередини — як у гробу темно.

Красива доля кривих амурів,

Босих цариць у зоопарку сцен.

Ти епізод — ти злітаєш похмуро

І попадаєш не в плот, а в полон.

А нагорі — всі піски, так точки,

Овали, клітини, цуценята химер.

Ти не потрапив у них настільки точно,

Що аплодував увесь партер.

Надзвичайна банальність ця антиутопія.

В очах по лампочці, ребрах дірка,

Астральний вітер картонний член.

Я сирота, я умію глянути,

І натискати, і стріляти з колін.

Ти будеш у сукні з червоних буден

Кружити зміщену ногами підлогу,

Але ти не знаєш, хто ці люди,

До яких ти нарешті прийшов!