Милая роща - Надежда Кадышева, Золотое кольцо

Вот она милая роща, ветер шумит надо мной,

Ветки берёзок полощет, сон навевает лесной.

Сколько стволов побелённых, сколько их ввысь поднялось?!

Всё это с детства знакомо, с сердцем навеки срослось.

Проигрыш.

Будто опять ты безусый рядом с девчонкой стоишь,

Вместо кораллов на бусы, гроздья рябины даришь.

Будто бы смех её звонкий в чаще лесной раздался,

Только у бывшей девчонки есть уже снохи и зятья.

Проигрыш.

Край мой единственный в мире, где я так вольно дышу,

Поле раздвинула шире к роще зелёной спешу.

Хочется белым берёзкам низкий отвесить поклон,

Чтоб заслонили дорожку ту, что ведёт под уклон.

Чтоб заслонили дорожку ту, что ведёт под уклон.

Ось вона мила гай, вітер шумить наді мною,

Гілки берізок полоще, сон навіває лісовий.

Скільки стовбурів побілених, скільки їх піднялося?!

Все це з дитинства знайоме, із серцем навіки зрослося.

Програш.

Ніби знову ти безусий поруч із дівчинкою стоїш,

Замість коралів на буси, грона горобини даруєш.

Неначе сміх її дзвінкий у частіше лісовий пролунав,

Тільки у колишнього дівчиська є вже невістки та зяти.

Програш.

Край мій єдиний у світі, де я так вільно дихаю,

Поле розсунула ширше до зеленої поспіху.

Хочеться білим березкам низький поклон,

Щоб заслонили доріжку ту, що веде під ухил.

Щоб заслонили доріжку ту, що веде під ухил.