Carthago Est Delenda - Million Dead

To Carthage then I came as a young boy lost in the promise

of the steady beating heart of the metropolis.

But I spent so long beneath the dim street lighting

that I strained my eyes and lost the finesse of my fine hand-writing.

It’s not like I need it these days — my letters home have been getting shorter.

I can’t concentrate if I can’t secure a source of clean water.

But there’s never a drop to drink in the concrete furrows.

My anger is Vesuvius casting its shadow.

I spent too long walking across bridges failing to appreciate the sweating

river’s flow escaping,

leaving the city streets tinderbox-dry and oh-so-tempting.

My fatigue is San Andreas shuddering slow.

I mark my lintel with bloodstains

and dream of suburbs up in flames.

Every evening when I arrive back at home

and finally lock my front door,

Carthago Est Delenda,

and the pavements are beaches once more.

But in the morning when my alarm wakes me,

the concrete is back in its place.

As I trudge through the streets at the break of day,

it’s the river that calls me away.

The river flows outside of town,

away from dirt, away from crowds,

and if I could follow it to the sea

I’d wash the sweat right off of me.

So break my legs and weigh me down,

throw me in, but I won’t drown —

I’ll float away, go down the stream.

The river flows outside the city.

Тоді я прийшов до Карфагена молодим хлопчиком, загубленим у обітниці

серце мегаполісу.

Але я так довго провів під тьмяним вуличним освітленням

що я напружив зір і втратив тонкість мого тонкого почерку.

Сьогодні мені це не потрібно — мої листи додому стають коротшими.

Я не можу зосередитися, якщо не можу знайти джерело чистої води.

Але в бетонні борозни ніколи не можна випити ні краплі.

Мій гнів — це Везувій, що відкидає свою тінь.

Я провів занадто довго, ходячи по мостах, не вміючи оцінити пітливість

течія річки,

покидаючи вулиці міста трутник-сухий і о-так спокусливий.

Моя втома — Сан-Андреас повільно тремтить.

Я позначаю мою перемичку плямами крові

і мрій про передмістя, що горить.

Щовечора, коли я повертаюся додому

і нарешті замикаю мої вхідні двері,

Carthago Est Delenda,

і тротуари знову пляжі.

Але вранці, коли будильник мене будить,

бетон повернувся на своє місце.

Коли я прогулююся вулицями на розриві дня,

це річка, яка кличе мене.

Річка тече за межами міста,

подалі від бруду, подалі від натовпу,

і якби я міг піти за ним до моря

Я б відразу змив піт із себе.

Тож зламай мені ноги й обтяжи мене,

кинь мене, але я не потону —

Я спливу, піду вниз по течії.

Річка протікає за містом.