Не уходи - Мэйти

Настанет день, когда я стану слабже

Когда слова своих же песен потеряют вес для автора

И солнце медленно карниз намажет, —

Его закат красив, но это лишь метафора

Я опущу глаза на старый пол

И обниму руками полки пыльных книг

Подвину к батарее стол

И поднимаясь, не забуду, как я бегал в них!

Мой персонаж ещё вчера был молод

И ветер на полях трепал его зерно волос

Он только открывал для сердца этот город

И мало думал о любви, которой не сбылось…

Но вот уставший, постаревший видом, —

Он верно вяжет узел дней, тоской которых пуст

Нутром не веруя ни дьяволу, ни белым нимбам

Повиснет голова на куст пустой квартиры…

«Не уходи!», — слышу я голос

Там, за рекой, мои дети в цветах тянут ладони…

Чтобы не плакали коты на дождь

Чтобы не врали зеркала глазам, —

Приходит день, которого не ждёшь

И про который никому ничего не сказал

Тут хорошо, под потолком

И в панораме видно старый двор и наш балкон

Едва ли только я, покорно

Так молча и красиво лишаю воздуха горло…

Плывите надо мной облаками!

Я обнимаю шею руками

Невидимых огней даль

Зовёт меня к себе

«Не уходи!», — слышу я голос

Там, за рекой, мои дети в цветах тянут ладони…

Не уходи…

«Не уходи!», — слышу я голос

Там, за рекой, мои дети в цветах тянут ладони…

Настане день, коли я стану слабшим

Коли слова своїх же пісень втратять вагу для автора

І сонце повільно карниз намаже, —

Його захід сонця гарний, але це лише метафора

Я опустю очі на стару підлогу

І обійму руками полиці запорошених книг

Посунувши до батареї стіл

І піднімаючись, не забуду, як я бігав у них!

Мій персонаж ще вчора був молодий

І вітер на полях тріпав його зерно волосся

Він тільки відкривав для серця це місто

І мало думав про кохання, якого не¦збулося...

Але ось втомлений, постарілий видом, —

Він вірно в'яже вузол днів, тугою яких порожній

Нутром не віруючи ні дияволу, ні білим німбам

Повисне голова на кущ порожньої квартири.

«Не іди!», — чую я голос

Там, за річкою, мої діти в квітах тягнуть долоні…

Щоб не плакали коти на дощ

Щоб не брекали дзеркала очам, —

Приходить день, якого не чекаєш

І про який нікому нічого не сказав

Тут добре, під стелею

І в панорамі видно старий двір і наш балкон

Чи тільки я, покірно

Так мовчки і красиво позбавляю повітря горло...

Пливіть наді мною хмарами!

Я обіймаю шию руками

Невидимих ​​вогнів далечінь

Зве мене до себе

«Не іди!», — чую я голос

Там, за річкою, мої діти в квітах тягнуть долоні…

Не йди…

«Не іди!», — чую я голос

Там, за річкою, мої діти в квітах тягнуть долоні…