Moha - La Rumeur

Il se fait tard, très tard, bientôt le soleil

Et Moha n’a pas sommeil, il veille les yeux vides

Sur le carreau aride au mur de sa minuscule cellule

Une cigarette mal roulée se consume et tremble

Aux bouts de ses doigts exsangues

Qui semblent mourir le long de sa jambe

Moha ne bronche pas, les mots sont froids

Leur écho se cogne aux parois

De cette cage qu’il partage avec un rayon de lune voilée

Et quelques rats pressés, aux pas vifs et feutrés

Par terre, un miroir s’est éparpillé en mille fragments de verre

Parmi deux, trois bibelots, des vêtements, une radio

Et des livres coincés sous un meuble renversé

Une sale odeur aux relents d’urine et d’excréments

Flâne et se pavane depuis que les chiottes sont tombées en panne

La tête dans une volute de fumée diaphane

Moha accroupi aux pieds du lit

Serre dans sa main une photo jaunie

Une vieille photo où un grand homme droit a mis sa plus belle chéchia

Un grand homme droit que tout le monde fête à son retour de la Mecque

Mais un grand homme droit qui vient de partir dans un ultime soupir

Un peu de sel sur une plaie ouverte…

Durant la promenade, à l'écart des camarades

De misère habituels, et selon le rituel

Moha tourne et tourne, puis s’enroule en boule

Dans des mots qu’il traîne, chuchotés à lui-même

Des mots qui malmènent, qui se referment

Et qui drainent de lourdes larmes blanches

Très vite essuyées d’un revers de manche

Il avait tant à lui dire, tant de choses à finir

Rattraper le pire, voir s’esquisser un sourire sur son visage

Où l'âge avait creusé les entailles

D’une trop longue bataille sur des sentiers de feraille

Et Moha s’injurie, et Moha se maudit

En tirant la courte corde de sa chienne de vie

Sans grandes œuvres, ponctuée de basses manœuvres

Comme un mauvais fleuve

A la sortie de l'échec, on lui a vite appris à conjuguer du bec

Sur des pupitres en bois sec

Les blocs de Nanterre ont des mâchoires de fer

Et le cachot tire la chasse en effaçant les traces

Un coup de sifflet ramène tout le monde à l’entrée

Et on se presse encore, sans la force d’un effort

A l’exacte verticale des miradors

Un peu de sel sur une plaie ouverte…

Il se fait tard, très tard, bientôt le soleil

Moha dort d’un lourd sommeil

Au matin, il se rendra à l’atelier souder des pièces d’acier

De quoi payer le miel de sa gamelle

Et puis, si la fatigue se tait, il relira cette lettre froissée

Qu’il n’a pas pu envoyer, et qui semble saigner

Sous les toits d’ardoise du pénitencier

Вже пізно, дуже пізно, скоро сонце

А Моха не сонний, прокидається з пустими очима

На безплідній кахельній стіні його крихітної камери

Погано згорнута сигарета димить і тремтить

На його безкровних кінчиках пальців

Який, здається, вмирає вздовж її ноги

Моха не здригайся, слова холодні

Їх луна б’є по стінах

З цієї клітки він ділиться з завуальованим місячним промінням

І кілька щурів поспішають, швидкими і м’якими кроками

На підлозі дзеркало розбилося на тисячу осколків скла

Серед двох, трьох дрібничок, одяг, радіо

А книжки застрягли під перевернутою шафою

Брудний запах з нотками сечі та екскрементів

Розвалювався й розкидався, оскільки зламався унітаз

Голова в клубку прозорого диму

Моха присідає біля підніжжя ліжка

У руці тримає пожовкле фото

Старе фото, де високий прямий чоловік одягає свою найкращу чехію

Велика чесна людина, яку всі святкують, коли він повертається з Мекки

Але високий прямий чоловік, який щойно пішов, зітхнувши

Трохи солі на відкриту рану...

Під час прогулянки подалі від товаришів

Звичайного нещастя, і згідно з ритуалом

Моха крутиться і крутиться, потім згортається в клубок

На словах тягне, шепотів собі

Слова, які ранять, які закривають

І це витікає важкі білі сльози

Дуже швидко стерли з невдачею

Йому так багато треба було їй розповісти, так багато закінчити

Надолужити найгірше, побачити посмішку на її обличчі

Там, де вік викопав виїмки

Від надто тривалої битви на утилізованих доріжках

І Моха проклинає себе, і Моха проклинає себе

Стягуючи коротку мотузку своєї собаки життя

Без великих робіт, перемежованих низькими маневрами

Як погана річка

Вийшовши з невдачі, його швидко навчили зв'язувати дзьоб

На сухих дерев'яних столах

Нантерські блоки мають залізні щелепи

І підземелля промиває сліди

Свисток повертає всіх до входу

І ми знову поспішаємо, без зусиль

На точній вертикалі сторожових веж

Трохи солі на відкриту рану...

Вже пізно, дуже пізно, скоро сонце

Моха спить важким сном

Вранці він піде в майстерню зварювати шматки сталі

Чим заплатити за мед його миски

А потім, якщо спаде втома, він перечитає той зім’ятий лист

Те, що він не міг надіслати, і це, здається, кровоточить

Під шиферними дахами виправної колонії