Жить дальше - Кирилл Комаров

Он был солдат, он был солдат.

А она из тех, что любят и ждут.

Но он солгал, он солгал,

Когда говорил: меня не убьют!

Когда пришло письмо, когда пришло письмо

На официальном бланке, где были подпись и печать,

Ты сделал все, что только смог,

Чтобы не дать ей молчать, не дать ей молчать,

не дать ей молчать!

Припев:

Хей, хей, милая, поплачь!

Это горе ты в себе не держи.

Хей, хей, милая, время -- твой врач.

Надо жить дальше, надо жить.

Так устроена жизнь, так устроена жизнь,

Что место в строю не бывает пустым.

Ты не сказал это вслух, но про себя ты решил --

На этом месте, на этом месте должен быть ты.

И ты подставил плечо -- верный друг!

Как красивы, о, как красивы её глаза!

Ты не сказал это вслух, ты не сказал это вслух,

Но молчать было нельзя, и ты сказал:

Припев.

Она сидела в углу, она сидела в углу,

Горе не красит, но все же она так хороша!

Тебе нельзя быть одной!

Ты сказал это вслух.

Ты подумал о нем.

Он тебе не мешал.

В конце концов!

В конце-то концов,

Ты не виноват в том, что в мире льется кровь.

И тот, кто любит, не может быть подлецом.

И в чем тут подлость?!

Это только любовь!

Припев.

Она теряла контроль, ты был точен в словах.

Место в строю не бывает пустым!

Теперь ты сказал это вслух.

Она металась в слезах,

И ей казалось, что ты -- это он, а он -- это ты.

Она открыла глаза.

Она открыла глаза.

Она сказала: ну вот, ты и добился своего,

Но как мы будем жить дальше?

как мы будем жить дальше?!

После того, как второй раз мы убили его.

Хей, хей, милая, не плачь!

Что случилось, того не изменить!

Хей, хей, милая!

Время -- палач!

Как нам жить дальше!

Как нам жить!..

Він був солдат, він був солдат.

А вона з тих, що люблять і чекають.

Але він збрехав, він збрехав,

Коли казав: мене не вб'ють!

Коли прийшов лист, коли надійшов лист

На офіційному бланку, де були підпис і друк,

Ти зробив все, що тільки зміг,

Щоб не дати їй мовчати, не дати їй мовчати,

не дати їй мовчати!

Приспів:

Хей, хей, люба, поплач!

Це горе ти в собі не тримай.

Хей, хей, люба, час – твій лікар.

Потрібно жити далі, треба жити.

Так влаштовано життя, так влаштовано життя,

Що місце в строю не буває порожнім.

Ти не сказав це вголос, але сам себе ти вирішив -

На цьому місці, на цьому місці маєш бути ти.

І ти підставив плече — вірний друже!

Які красиві, о, які красиві її очі!

Ти не сказав це вголос, ти не сказав це вголос,

Але мовчати було не можна, і ти сказав:

Приспів.

Вона сиділа в кутку, вона сиділа в кутку,

Горе не красить, але все ж вона така гарна!

Тобі не можна бути однією!

Ти сказав це вголос.

Ти подумав про нього.

Він тебе не заважав.

В кінці кінців!

Врешті-решт,

Ти не винен у тому, що в світі ллється кров.

І той, хто любить, не може бути негідником.

І чим тут підлість?!

Це лише кохання!

Приспів.

Вона втрачала контроль, ти був точний у словах.

Місце в строю не буває порожнім!

Тепер ти сказав це вголос.

Вона кидалась у сльозах,

І їй здавалося, що ти — це він, а він — це ти.

Вона розплющила очі.

Вона розплющила очі.

Вона сказала: ну ось, ти і добився свого,

Але як ми будемо жити далі?

як ми будемо жити далі?!

Після того, як вдруге ми вбили його.

Хей, хей, люба, неплач!

Що трапилося, того не змінити!

Хей, хей, люба!

Час – кат!

Як нам жити далі!

Як нам жити!