Большая Медведица - ГРОТ, Musia Totibadze

Не нужен бродягам дом и уют,

Нужны — океан, земля.

Что звёзды Медведицы им поют,

Не знаем ни ты, ни я.

У кочевника дом внутри, родина с ним повсюду.

В мыслях он каждому скажет: «До встречи»,

В ответ ему в спину процедят: «Иуда».

Он идет в одиночестве, ни ночлега, ни дружеских пиршеств,

Говори, за кого ты, или никто не откроет, глубоко оскорбившись.

Мимо россыпи поселений, себя называющих «Наши»,

Мимо гонки за миражами, мимо лидеров и отставших,

Мимо грохота всех свобод, мимо слепящих вспышек.

Курсом на тишину, в ней возможно хоть что-то услышать.

«Тысяча лет для нас песчинка, в книге одна строка», —

Говорят восьмитысячники, упираясь вершинами в облака.

Я засыпаю и млечный путь мне говорит на распев,

«Вы не почувствуете себя частью, целого не узрев».

Мы верим, что Бог это за ответом возникший снова вопрос.

Сподвижники вечного поиска за членство платят весомый взнос.

Лишаясь оседлости, мы в цвете видим другую реальность во снах,

Люди без ярлыков и отметин держат свою планету в руках.

Велик океан, и земля велика,

Надо бы всё пройти.

Большая Медведица издалека

Желает тебе пути.

В глазах отражается путь, сколько бессонных ночей в них.

У подножия великой горы у костра в одинокой молитве замер кочевник.

Безмолвие вечного из ущелья приносит запах и ветер,

Дорога это не камни и пыль, это лица людей, которых он встретил.

Это не карта и трасса, и даже не вес одного рюкзака,

Это былины, рассказы, и слово «любовь» на полутораста языках.

Пришел с пустыми руками, затерто до дырок былое новье,

Но неизмеримо деньгами и цифрой незримое, что он себе приобрёл.

Дальше от шума толпы дорога, ведущая в личную Мекку,

Туда, где застыли часы, любовь, пропитавшая все до молекул.

Таинство мудрости, к океану стремится ручей и река,

Кочевник стремится к единому, проходя мимо всех сторон баррикад.

Тропинка тянется ввысь, будто бы текст из букв и слов,

Медведица манит в ночи и дорога однажды станет его ремеслом.

Летя на холодных порывах, будто оторванный с дерева листик,

Одинокий свободный художник, путь- полотно, судьба это кисти.

Наляжем, друг, на вёсла свои.

Волна, пощади пловца!

Большая Медведица, благослови,

Большая Медведица!

Не потрібен бродягам будинок та затишок,

Потрібні океан, земля.

Що зірки Ведмедиці їм співають,

Не знаємо ні ти, ні я.

Кочівник має будинок усередині, батьківщина з ним всюди.

У думках він кожному скаже: «До зустрічі»,

У відповідь йому в спину процідять: "Юда".

Він іде на самоті, ні ночівлі, ні дружніх бенкетів,

Говори, за кого ти чи ніхто не відкриє, глибоко образившись.

Повз розсипи поселень, що себе називають «Наші»,

Повз гонки за міражами, повз лідерів і тих, що відстали,

Повз гуркіт усіх свобод, повз сліпучих спалахів.

Курсом на тишу, в ній можна хоч щось почути.

«Тисяча років для нас піщинка, у книзі один рядок»,

Кажуть восьмитисячники, упираючись вершинами у хмари.

Я засинаю і чумацький шлях мені говорить на розспів,

«Ви не відчуєте себе частиною, цілого не побачивши».

Ми віримо, що Бог це за відповіддю, що виникло знову питання.

Сподвижники вічного пошуку членства сплачують вагомий внесок.

Позбавляючись осілості, ми в кольорі бачимо іншу реальність у снах,

Люди без ярликів та міток тримають свою планету в руках.

Великий океан, і земля велика,

Треба все пройти.

Велика Ведмедиця здалеку

Бажає тобі дороги.

В очах відбивається шлях, скільки безсонних ночей у них.

Біля підніжжя великої гори біля вогнища в самотній молитві завмер кочівник.

Безмовність вічної з ущелини приносить запах і вітер,

Дорога це не каміння та пил, це обличчя людей, яких він зустрів.

Це не карта та траса, і навіть не вага одного рюкзака,

Це булини, розповіді, і слово «любов» півтораста мовами.

Прийшов із порожніми руками, затерто до дірок колишнє нове,

Але незмірно грошима та цифрою незриме, що він собі придбав.

Далі від шуму натовпу дорога, що веде в особисту Мекку,

Туди, де застигли годинники, кохання, що просочило все до молекул.

Таїнство мудрості, до океану прагне струмок і річка,

Кочівник прагне єдиного, проходячи повз всіх сторін барикад.

Стежка тягнеться вгору, ніби текст із букв і слів,

Ведмедиця манить уночі і дорога одного разу стане його ремеслом.

Летячи на холодних поривах, ніби відірваний з дерева листок,

Самотній вільний художник, шлях-полотно, доля це пензля.

Наляжемо, друже, на весла свої.

Хвиля, пощади плавця!

Велика Ведмедиця, благослови,

Велика Ведмедиця!