Fous de rien - Élodie Frégé

Je garde en brume, au seuil des cils

Un peu de l’ombre qui déborde de nos cœurs.

J'égare, au bout de nos sentiers

Cailloux et fleurs qui ne seront plus jetés.

J’efface de ma bouche, l'ébauche

Du sourire dont il ne cherchait pas l’esquisse.

Je fronce un bâillon sur mes lèvres

D’où ne s'élève plus que l’air de notre ennui.

Son regard, je l'évite, je m’enfouis dans ses manches

Où je m'égare, je lévite quand je hais nos dimanches, fous de rien…

Je laisse ma peau se déparer

Du souffle dont tes doigts savaient bien m’habiller.

Je blesse mes pas posés à vide.

Il n’y a plus d'éclats de nous pour s’abîmer…

Son regard, je l'évite, je m’enfouis dans ses manches

Où je m'égare, je lévite et je hais nos dimanches, fous de rien…

S’il s’en faut de rien pour souffler sur un automne

On se suffira bien pour détisser le monotone…

Ses regards, je lui vole, je m’enfouis dans ses manches

Où il me garde et m’envole au-dessus des dimanches

Fous de bien… À perte de vie…

Я тримаюся в тумані, на порозі вій

Трохи тіні, що наповнює наші серця.

Я заблукаю, в кінці наших шляхів

Камінчики та квіти, які більше не викидатимете.

Стираю з рота протяг

Посмішка, яку він не шукав.

Я зморщую кляп на губах

Від чого виникає лише повітря нашої нудьги.

Його погляду я уникаю, ховаюся в його рукави

Там, де я блукаю, я левітую, коли ненавиджу наші неділі, божевільний ні від чого...

Я дозволив своїй шкірі линути

Від дихання, що твої пальці вміли добре мене одягати.

Я пошкодив свої порожні кроки.

Немає більше нас осколків, щоб псувати...

Його погляду я уникаю, ховаюся в його рукави

Там, де я блукаю, я левітую і ненавиджу наші неділі, божевільний ні від чого...

Якщо на осінь треба щось дихати

Нам вистачить, щоб розплести одноманітне...

Її погляди, я краду її, я ховаюся в її рукавах

Де воно тримає мене і літає по неділях

Назавжди божевільний... На втрату життя...