Verwandlung des Bösen - Eden Weint Im Grab

Herbst: schwarzes Schreiten am Waldsaum;

Minute stummer Zerstörung;

auflauscht die Stirne des Aussätzigen unter dem

kahlen Baum

Langvergangener Abend, der nun über die Stufen von Moos sinkt

November

Eine Glocke läutet und der Hirt führt eine Herde von schwarzen und roten

Pferden ins Dorf

Unter dem Haselgebüsch weidet der grüne Jäger ein Wild aus

Seine Hände rauchen von Blut und der Schatten des Tiers seufzt im Laub über den

Augen des Mannes, braun und schweigsam;

der Wald

Krähen, die sich zerstreuen;

drei

Ihr Flug gleicht einer Sonate, voll verblichener Akkorde und männlicher

Schwermut;

leise löst sich eine goldene Wolke auf

Bei der Mühle zünden Knaben ein Feuer an

Flamme ist des Bleichsten Bruder und jener lacht vergraben in sein purpurnes

Haar;

oder es ist ein Ort des Mordes, an dem ein steiniger Weg vorbeiführt

Die Berberitzen sind verschwunden, jahrlang träumt es in bleierner Luft unter

den Föhren

Angst, grünes Dunkel, das Gurgeln eines Ertrinkenden: aus dem Sternenweiher

zieht der Fischer einen großen, schwarzen Fisch

Antlitz voll Grausamkeit und Irrsinn

Die Stimmen des Rohrs, hadernder Männer im Rücken schaukelt jener auf rotem

Kahn über frierende Herbstwasser, lebend in dunklen Sagen seines Geschlechts

und die Augen steinern über Nächte und jungfräuliche Schrecken aufgetan

Böse

Was zwingt dich still zu stehen auf der verfallenen Stiege, im Haus deiner

Väter?

Bleierne Schwärze.

Was hebst du mit silberner Hand an die Augen;

und die Lider sinken wie trunken von Mohn?

Aber durch die Mauer von Stein siehst du den Sternenhimmel, die Milchstraße,

den Saturn;

rot

Rasend an die Mauer von Stein klopft der kahle Baum

Du auf verfallenen Stufen: Baum, Stern, Stein!

Du, ein blaues Tier, das leise zittert;

du, der bleiche Priester,

der es hinschlachtet am schwarzen Altar

O dein Lächeln im Dunkel, traurig und böse, dass ein Kind im Schlaf erbleicht

Eine rote Flamme sprang aus deiner Hand und ein Nachtfalter verbrannte daran

O die Flöte des Lichts;

o die Flöte des Tods

Was zwang dich still zu stehen auf verfallener Stiege, im Haus deiner Väter?

Drunten ans Tor klopft ein Engel mit kristallnem Finger

O die Hölle des Schlafs;

dunkle Gasse, braunes Gärtchen

Leise läutet im blauen Abend der Toten Gestalt

Grüne Blümchen umgaukeln sie und ihr Antlitz hat sie verlassen

Oder es neigt sich verblichen über die kalte Stirne des Mörders im Dunkel des

Hausflurs

Anbetung, purpurne Flamme der Wollust;

hinsterbend stürzte über schwarze Stufen

der Schläfer ins Dunkel

Jemand verließ dich am Kreuzweg und du schaust lange zurück

Silberner Schritt im Schatten verkrüppelter Apfelbäumchen

Purpurn leuchtet die Frucht im schwarzen Geäst und im Gras häutet sich die

Schlange

O!

das Dunkel;

der Schweiß, der auf die eisige Stirne tritt und die traurigen

Träume im Wein, in der Dorfschenke unter schwarzverrauchtem Gebälk

Du, noch Wildnis, die rosige Inseln zaubert aus dem braunen Tabaksgewölk und

aus dem Innern den wilden Schrei eines Greifen holt, wenn er um schwarze

Klippen jagt in Meer, Sturm und Eis

Du, ein grünes Metall und innen ein feuriges Gesicht, das hingehen will und

singen vom Beinerhügel finstere Zeiten und den flammenden Sturz des Engels

O!

Verzweiflung, die mit stummem Schrei ins Knie bricht

Ein Toter besucht dich

Aus dem Herzen rinnt das selbstvergossene Blut und in schwarzer Braue nistet

unsäglicher Augenblick;

dunkle Begegnung

Du, ein purpurner Mond, da jener im grünen Schatten des Ölbaums erscheint.

Dem folgt unvergängliche Nacht

Осінь: чорний крокує на узліссі;

хвилина мовчання знищення;

слухає чоло прокаженого під ним

голе дерево

Давно минулий вечір, тепер тонучий за сходинками моху

Листопад

Дзвінить дзвінок і пастух веде череду чорних і червоних

коней до с

Під кущами ліщини зелений мисливець потрошить дичину

Його руки димляться кров’ю, і тінь звіра зітхає в листі над

чоловічі очі, карі й мовчазні;

ліс

розсипання ворон;

три

Її політ, як соната, сповнений вицвілих акордів і більш чоловічий

Меланхолія;

золота хмара тихо розчиняється

Хлопчики розпалюють вогонь на млині

Полум'я — брат блідого, і він сміється, закопаний у своєму пурпурі

Волосся;

або це місце вбивства, повз якого веде кам’яниста дорога

Барбарис зник, роками він сниться в свинцевому повітрі

сосни

Страх, зелена темрява, дзюрчання потопаючого: з ставка зірок

рибалка витягує велику чорну рибу

Обличчя, сповнене жорстокості й божевілля

Голоси дудки, що сварилися мужики в спину качає той на червоному

Барж над замерзлими осінніми водами, живучи в темних сагах своєї раси

і відкрилися очі кам'яні вночі й невинні жахи

Сердитий

Що змушує стояти на напівзруйнованих сходах свого будинку

батьки?

Свинцева чорнота.

Що срібною рукою до очей піднімаєш;

а повіки опускаються, як п'яні маком?

Але крізь кам'яну стіну ти бачиш зоряне небо, Чумацький Шлях,

Сатурн;

червоний

Голе дерево люто стукає об кам’яну стіну

Ти на зруйнованих сходах: дерево, зірка, камінь!

Ти, синя тварина, що тихо тремтить;

ти, блідий священик,

хто заколе його біля чорного вівтаря

О твоя посмішка в темряві, сумна й гнівна, що дитина блідне уві сні

З твоєї руки вискочило червоне полум’я і на ньому горіла мотиль

О флейто світла;

o флейта смерті

Що змусило вас стояти на напівзруйнованих сходах свого батьківського дому?

Униз біля воріт ангел стукає кришталевим пальцем

О пекло сну;

темна алея, коричневий сад

У блакитному вечорі тихо дзвенить постать мертвих

Навколо неї гойдаються зелені квіти, і обличчя її покинуло

Або він схиляється над холодним чолом вбивці в темряві

передпокій

обожнювання, пурпурове полум’я хтивості;

вмираючи впав чорними сходами

сплячий у темряві

Хтось залишив тебе на роздоріжжі, а ти довго оглядаєшся

Срібна сходинка в тіні низькорослих яблунь

На чорних гілках плід сяє фіолетовим, а в траві скидає шкірку

Лінія

О!

темно;

піт, що лягає на крижане чоло і сумні

Мрії у вині, в сільському шинку під чорними димовими балками

Ти, ще глухо, заклинаєш рожеві острови з бурих тютюнових хмар і

видає зсередини дикий крик грифона, коли він знаходиться навколо чорношкірих людей

Скелі ганяються в море, шторм і лід

Ти, зелений метал і всередині вогняне обличчя, яке хоче піти і

співати темні часи і полум’яне падіння ангела з кістяної гори

О!

Відчай, що падає на коліна з беззвучним криком

До вас відвідує мертва людина

Самопролита кров біжить із серця і гніздиться в чорному чолі

невимовний момент;

темна зустріч

Ти, багряний місяць, відколи той з’являється в зеленій тіні оливкового дерева.

Після цього настає безсмертна ніч