Elfenhain - Die Irrlichter

Lilianas Dorf ist nur Feuer und Blut,

Alles was bleibt — Asche und Glut,

Angstvoll flieht sie in den Wald

Zu finden ihrer Mutter Sippe recht bald.

Eine Königin schien sie den Menschen zu sein,

Bevor sie zog in den Elfenhain,

Ihr Zuhause schon seit uralter Zeit

Bevor mit einem Mann sie das Bette geteilt.

Die Bäume wogen wie Wellen im Schein

Des neuen Mondes im Elfenhain,

Umgeben von Ranken wie Silber gewirkt,

Liegt die Quelle, heilig und unberührt.

Immer wieder träumt Liliana von jenem Ort,

Wünschte verzweifelt, sie wäre schon dort,

Als Menschenkind aber kann sie ihn nicht sehen,

Nicht die Worte des kalten Windes verstehen.

Die verbotenen Kräuter in ihrer Hand

Zwingen sie zu verlassen das Land

der Lebenden, heißt es, doch alle sind tot,

So nimmt sie die Kräuter in ihrer Not.

Runen leuchten im Opferstein,

Eisblumen schmücken den Elfenhain,

Wie Spiegelbildscherben die Risse im Eis,

Niemand im Winter den Orakelspruch weiß.

Der Schmerz den sie spürt, hätt sie beinah erstickt

Doch sieht sie die Welt die sich langsam entrückt.

Nebelwolkenzeit, der sie mühsam entrinnt,

In jener Welt ein neuer Frühling beginnt.

Staunend weiß sie, dass sie noch am Leben ist,

Fühlt sich, als hätte sie lange vermißt.

Die Lieder, die sie in den Zweigen hört,

Die Geborgenheit, die sie plötzlich spürt.

Schneeglöckchentau im Sonnenschein,

Harfenspiel klingt aus dem Elfenhain,

Beschwörende Formeln der Elfen im Chor,

Da tritt aus dem Wasser das Mädchen hervor:

Durch Feuer und Wasser und eisige Nacht

hast du dich zu uns aufgemacht,

Tochter, nach deiner langen Qual

Vollführe das heilige Ritual.

Zu uns gehörst du nun in Ewigkeit,

Da du Dich hast von den Menschen befreit.

Kannst nur uns lieben und sie doch verstehen.

Erträgst ihren Aufstieg und ihr Untergehen.

Die Bäume wogen wie Wellen im Schein

Des neuen Mondes im Elfenhain,

Umgeben von Ranken wie Silber gewirkt,

Liegt die Quelle, heilig und unberührt.

Село Ліліани все вогонь і кров

Все, що залишилося — попіл і вугілля,

Стривожена вона тікає до лісу

Зовсім скоро знайти клан своєї матері.

Вона здалася людям королевою,

До того, як вона переїхала в ельфський гай,

Ваш дім з незапам'ятних часів

Раніше вона ділила ліжко з чоловіком.

Дерева хвилясті, як хвилі в світінні

Про молодий місяць в ельфійському гаю,

В оточенні вусиків, які працювали, як срібло,

Це джерело, священне і незаймане.

Знову і знову Ліліана мріє про те місце

Відчайдушно хотів, щоб вона вже була там

Але як людина вона не може його бачити,

Не розуміючи слів холодного вітру.

Заборонені трави в її руці

Змусити їх покинути країну

про живих, кажуть, але всі мертві,

Тому вона бере трави, які їй потрібні.

У жертовному камені сяють руни,

Крижані квіти прикрашають ельфійський гай,

Наче відблиск розриває тріщини в льоду,

Ніхто не знає оракула взимку.

Біль, який вона відчувала, ледь не задушив її

Але вона бачить світ, який поволі віддаляється.

час туманної хмари, з якої вона насилу тікає,

На тому світі починається нова весна.

Здивована, що вона знає, що вона ще жива

Відчувається, що за нею вже давно сумували.

Пісні, які вона чує на гілках

Безпека, яку вона раптом відчула.

роса пролісок на сонці,

Арфа грає звуки з ельфського гаю,

Заклинання ельфів хором,

Тоді з води виходить дівчина:

Крізь вогонь і воду і крижану ніч

ти прийшов до нас?

Донечко, після твоїх довгих мук

Виконайте священний ритуал.

Тепер ти належиш нам навіки,

Бо ти звільнився від людей.

Ви можете тільки любити нас і розуміти їх.

Перетерпіть їх підйом і падіння.

Дерева хвилясті, як хвилі в світінні

Про молодий місяць в ельфійському гаю,

В оточенні вусиків, які працювали, як срібло,

Це джерело, священне і незаймане.