Il cappello a sonagli - Angelo Branduardi

Mentre il buffone camminava il giardino immobile restava;

La sua anima pregò di posarsi alla sua finestra

Ed i gufi cominciarono a chiamare

Quando l’anima si levo`, vestita in blu

La sua parola era saggia al pensiero

Di quel suo passo calmo e leggero.

così leggero

Ma la regina non le diede ascolto, si avvolse nella sua camicia

Le pesanti imposte tirò a se ed il chiavistello abbassò

Ed il suo cuore lui prego` di andare a lei

Quando i gufi cessarono di chiamare;

In una rossa veste palpitante

Lui cantò per lei oltre la soglia… oltre la soglia

Dolce la sua parola era al sogno di quella chioma ondeggiante;

Ma dal tavolo lei prese il ventaglio e lo fece volare via

Ed allora il buffone pensò

«io ho il mio cappello a sonagli

Sino a lei io lo manderò

Ed allora poi io morirò… poi morirò.»

Quando al mattino divenne bianco

Lasciò il cappello davanti ai suoi passi

Ed in seno a lei se lo ripose

Sotto la nuvola dei capelli

Una canzone gli cantarono le sue labbra

Sinchè le stelle non crebbero nell’aria

Lei aprì la sua porta e la finestra

L’anima e il cuore lei fece entrare… li fece entrare

Quello rosso venne alla sua destra

Quella blu alla sua sinistra

Facevano un rumore come di grilli

Un chiacchierio dolce e saggio

I suoi capelli erano un fiore ancora chiuso

Quiete d’amore era ai suoi piedi… era ai suoi piedi

Поки дурень ходив, сад залишався нерухомим;

Його душа благала спати біля його вікна

І почали кликати сови

Коли душа піднялася, одягнена в блакитне

Його слово було мудрим на цю думку

Про той його спокійний і легкий крок.

такий легкий

Але королева її не послухала, закуталась у сорочку

Важкі віконниці підтягнулися, засув опустився

І його серце благало його піти до неї

Коли сови перестали кликати;

У пульсуючому червоному халаті

Він співав для неї за порогом... за порогом

Його слово було солодким до мрії про те, що махає волоссям;

Але зі столу взяла віяло і здула його

І тоді дурень подумав

«У мене є капелюх із грязюкою

Я надішлю його вам

І тоді я помру ... тоді я помру».

Коли вранці побіліло

Він залишив капелюха перед своїми кроками

І він поклав її за пазуху

Під хмарою волосся

Його губи співала пісня

Поки в повітрі не виросли зірки

Вона відчинила двері та вікно

Вона впустила свою душу і серце ... вона впустила їх

Праворуч від нього підійшов червоний

Синій зліва

Вони шуміли, як цвіркуни

Мила і мудра бесіда

Її волосся все ще було закритою квіткою

Тиша кохання була біля його ніг... це була біля його ніг